15

- Ви ніколи їх не бачили? — дивувалася в свою чергу служниця, бачачи збентежений вираз обличчя пані.

- Ні! - не замислюючись відповіла та.

- Де ж ви жили раніше? — не змогла стриматися від запитання Лін, але одразу прикусила язика.

Некромант суворо наказав ні про що не питати пані. Дізнається – їй влетить.

- Стривай, — перервала її думки Катя. — Ти казала, що ельфи можуть убити за один погляд. Це що ж, тут нема елементарної міліції?

- Кого? - здивовано розширила очі Лін.

- Ну, представників охорони порядку? — пояснила, як могла.

- А, — здогадалася служниця.— Вартові міста? Так вони здебільшого складаються з гоблінів, нижчих ельфів та напівкровок, і підпорядковані всі Світлим.

- А світлі при владі?

- Так, повсюдно, - кивнула служниця. — Вище за них тільки імператор і сім лордів.

"Схоже, пані взагалі нічого не знає, але як таке можливо?"

- Імператор та лорди? - перепитала Кет.

- Дракони! - підтвердила Лін знову пошепки.

«Все цікавіше та цікавіше! — вирішила Біюла, не дивуючись дивним витівкам своєї підсвідомості. — Побачити б хоч одного дракона».

- А тут зараз дракони є?

Лін озирнулася, повертілася на місці, вишукуючи серед різнобарвної публіки певних представників. Але, так і не знайшовши, заперечливо похитала головою.

- Шкода, хотілося б хоч одним оком глянути, — трохи розчаровано, але з часткою сарказму озвалася Кет.

- Щоб побачити драконів, треба перейти на центральну площу, тут вони рідко з'являються, лише за часів великих свят та інших значних подій, коли все місто гуляє.

- Як вони виглядають? Ти можеш описати? - не здавалася Катерина.

- Як виглядають? - повторила за пані Лін і, піднявши погляд до неба, трохи мрійливо додала: - Їх видно відразу. Драконів ні з ким не переплутаєте!

- Ясно! - констатувала Біюла. - Зрозумілої відповіді я явно не отримаю! Ходімо! Не так це й важливо.

І вона повела служницю, що замріялася, до бічної вулички, подалі від дивних істот.

Згорнувши з величезної світлої площі, вони опинилися в невеликому провулку з безліччю лав і закусочних.

Тут теж траплялися чудові особини, але вже не такі вишукані зовні, зате з добрими поглядами.

Відразу ж запахло здобною випічкою, смаженими та тушкованими стравами.

- Даремно ми вдома пообідали! — видала Катя, втягуючи носом запахи, що викликали слиновиділення, і заглядаючи в лотки торговців. — Ось тут скільки всього смачного! Може, зайдемо? Ти знаєш, де краще готують?

- Пані любить попоїсти! - усміхнулася Лін. — Як ви примудрилися зберегти чудову постать із таким апетитом?

- А я й не пробувала! — хмикнула у відповідь, згадуючи, що дев'яносто п'ять кілограмів її ніколи не бентежили. — Мене все влаштовувало.

Так уже склалося з дитинства, Катерина ніколи не була хоча б гарненькою. З нею всі дружили, її любили за широту душі та сміливість вчинків. Але як тільки почався цей період у житті старшокласників, коли хлопчики активно цікавляться дівчатками, вона ясно усвідомила, що нею цікавляться лише як компаньйоном і «своїм у дошку хлопцем».

Іноді їй здавалося, що друзі впевнені, що вона парубок.

При ній хлопчики могли відкрито обговорювати об'єкти своїх закоханостей, не соромлячись у висловлюваннях. Вона завжди знала, яка дівчинка в школі «дає», а яка робить із себе неприступну.

Такі самі стосунки з хлопцями у неї були в інституті та згодом на роботі.

- Ви не схожі на інших юних леді, — несподівано видала служниця, повертаючи до дійсності Біюлу.

- А я й не зовсім юна! - чесно видала та. - Мені вже на пенсію скоро!

І реготнула, спостерігаючи розгублене обличчя Лін.

- Я іноді не розумію, про що каже пані! — пролепетала та, чомусь звертаючись до неї у третій особі. — Ви б мені пояснили, просто! Багатьох ваших слів і не чула ніколи.

- А! — махнула рукою Катя і обняла співрозмовницю, наче приятеля, за плечі. — Це все незначне. Давай знайдемо якусь забігайлівку і вип'ємо чогось трохи міцнішого за компот? У горлі пересохло.

- Звичайно звичайно! — заметушилася служниця. — Я знаю чудову чайну…

Домовити їй не дали.

- Стоп! - зупинила її товариш майор. — Чаю я й удома нап'юся.

Потім, важко зітхнувши, додала:

- Ходімо! Сама знайду!