5

Чоловік почав метушливо виконувати якісь незрозумілі маніпуляції з її тілом, продовжуючи своє невиразне бурмотіння.

- Ви хто? — спитала Катерина і не впізнала свого голосу.

Зараз її колись гучний бас здавався надто жіночним та слабким.

Дідок здригнувся, моментально ставши серйозним.

- Ви не пам'ятаєте мене? — спитав, заїкаючись.

Очі забігали, рухи стали ще неспокійнішими.

- Ні! - коротко кинула Катя.

Кожне слово надавалося болем у районі сонячного сплетення, тому вона заощаджувала сили.

- Як це?! — злякано зарепетував казковий чоловік. - Що пішло не так?!

Він забігав кругами, навіщось почав відкривати ящики, вивуджуючи звідти невідомі предмети, гудів собі під ніс якусь тарабарщину.А потім несподівано бухнувся біля ліжка  на коліна і закричав, наче блаженний:

- Помилуйте, пані! Я все виправлю! Все виправлю!

Як заведений повторював те саме, відбиваючи поклони.

«Я в психлікарні?» — Катя завмерла, дивлячись у стелю.

Припущення було дуже абсурдним і безглуздим, але іншого вона ніяк не могла придумати, щоб виправдати чудика, який продовжував повзати по підлозі.

Через кілька хвилин її дістав жалібний крик старого.

- Йди сюди! — промовила тихо, але той, одразу ж заспокоївшись, підвівся і підбіг з найулесливішим виглядом.

- Ти хто? — спитала на видиху.

- Я ваш слуга, Містеріус Гробус! - зі сльозами на очах видав він. — Пані, я поверну вам пам'ять! Я зараз же піду за «Опівнічною квіткою». Я зроблю все можливе.

Запевняв так пристрасно, наче божевільний.

Він мав намір вийти, але Катя поспішила зупинити його.

- З моєю пам'яттю все гаразд! — кинула йому навздогін, починаючи щось розуміти. — Мабуть, ти марення мого запаленого мозку!

Вона почала міркувати вголос:

- Так, з такою раною люди не живуть. Кров довго не надходила до мозку. Мабуть, у мене в голові щось зашкодило. Так ти й народився.

- Я некромант! — несподівано перебив смішний дід ображено. — Я не міг з'явитись на світ, тільки у темряву!

Зрозумівши, що краще зі своїм мозком не сперечатися, і дійшовши висновку, що, швидше за все, вона ще в комі, Катя трохи розслабилася.

- Гаразд! — погодилася з чоловіком, важко зітхнувши. - Некромант! Треба ж таке вигадати! Як там тебе звуть?

- Гробус! — покірно повторив той, уважно вдивляючись на свою пані.

Щось із нею було не так, пані ніби не лише про нього забула, а й про свою сутність. Перед ним ніби хтось інший опинився.

Некромант обережно запустив магію, що торкнулася її духу, але вона навіть не помітила. На серці у бідолахи стало тривожно, раніше господиня будь-які магічні прояви відчувала на великій відстані.

Намагаючись не видати свого стану, ще раз перевірив всі розрахунки, просканував ауру.

"Все вірно! Жодних помилок. Що ж не так із пані?»

Коли Катерина почула незвичайне ім'я, їй стало смішно, але сміятися було боляче, тому вона лише хмикнула, скривившись.

- У дитинстві Гробиком звали чи Бусиком? — спитала крізь страждальницьку посмішку.

- Гробусом! — дідок став ще скривдженішим, навіть нижню губу випнув, немов маленька дитина.

Надто яскравим і непередбачуваним був її сон.

«Хіба в природі існують подібні дідки? Може, десь у дрімучій українській глибинці?»

Тільки зеленому ковпаку все одно не було виправдань. Надто дивовижний був дід.

- Добре Добре! — примирливо сказала Катя. — Головне, щоб я не була в труні, решта дрібниці. Ти мені краще скажи, де я?

- Пані, не гнівайтесь! - він обвів поглядом приміщення, розцінивши її слова як несхвалення. — Це найкраще, що я міг знайти сьогодні. Зараз час святкувань, пристойні кімнати в готелі знайти практично неможливо. Та й навіщо нам дорогі місця? Чи мало кого зустріти можемо. А тут найкраще! Тут нас ніхто не знайде!

«Краще їй не знати, що нині святкують, — тишком-нишком глянувши на підопічну, подумав некромант. - Що для одних веселощі — іншим горе!»

«Ніхто не знайде! — повторила подумки майор, і повернувся найболючіший спогад останніх хвилин, серце стиснулося, її ніби кулаком під дих ударили, подих перехопило. - Грей! Хлопчик мій! Чи вижив? Як він там?”

Її вірний пес з закривавленим боком з'явився перед очима. Надто гнітюча була картинка.

Біль від втрати був сильнішим за фізичний, Катя заплющила очі, намагаючись впоратися з розпачем, що накотив.

Деякий час вона нічого не чула і не сприймала.

"Це сон! - повторила вкотре. — Не варто впадати у відчай раніше часу. Треба сподіватися, що Ґрей вижив!»

Поруч увесь час бовтав дідусь. Зрештою, його монотонний монолог потроху відволік її від сумних думок.

Старий розмовляв про те, що ціни в столиці нині намагаються підняти до небес, за будь-яку халупу доводиться платити як за окремі палати.

- Який столиці? — єдине, що вона вловила з усієї величезної мови некроманта.

- Пані! — гордо випроставши плечі, немов це було суто його досягнення, видав той. - Ми в Асгарді, столиці Імперії Драконів!

- Де? - протягла Катерина.

Її питання було скоріше риторичним. Цілком абсурдна відповідь злегка вибила з колії.

- Імперії Драконів! — повільно повторив старий, мов нетямущій дитині.

- Дивна назва, - байдуже кинула у відповідь.

- Що ж дивного? — перепитав той, усміхнувшись по-доброму. - Тут правлять дракони!