4

Серце зробило останній удар. Перед внутрішнім зором пролетіло все життя, вислизаючи. Все стиралося: роки, події, люди. Вона намагалася вхопитись, утриматися, не зникнути. Єдине, що спливло раптом у свідомості, — Ґрей!

Хто це? Що за ім'я?

Але Катя схопилася за нього, як за останню соломинку. Трималася з останніх сил. Доки не настала темрява.

Ось і всі спогади останніх хвилин.

Щось поруч зашаруділо, і Катя знову загострила вуха. Цього разу чутних звуків було більше. Десь капала вода, вітер гуляв з легким завиванням, і шарудіння каміння, ніби хтось пробирався ними.

- Знайшов! - прошелестів незнайомий голос.— Хазяйко, важке цього разу ви поставили завдання!

Слова пролунали незвично. Начебто іноземець намагався говорити суто українською.

Після цих слів знову різкий біль. Немов кинули в багаття, безжально, ще живу. Обпалюючи душу, тіло, до кісток, до суглобів. Змітаючи думки. Моторошно, не давало навіть закричати. Відчуття польоту, але не вгору, а в порожнечу, похмуру, давлячу і нескінченну.

Цього разу темрява принесла не тільки забуття, а й дике полегшення.

***

Приходила до тями майор важко. Спочатку відчувши біль та слабкість у всьому тілі.

«Повернулася свідомість – вижила!» — перше, що спало їй на думку.

Зрозуміла, що розбудило її чиєсь бурмотіння, ніби хтось читав поруч молитву, тужливо й однотонно.

Звук людського голосу підбадьорив.

«Напевно, я після операції! - вирішила Катя.

Тиша і цей слабкий шепіт говорили про те, що вона в палаті відходить від наркозу. Це знання заспокоїло.

Насилу розліпила важкі повіки. Перед очима все крутилося і кружляло з такою швидкістю, що нудота підкотила до горла.

Заплющивши очі, кілька разів глибоко зітхнула, щоб прогнати неприємні відчуття.

Через кілька таких спроб зір прояснився. Тільки побачене зовсім не потішило.

Стеля, яку насилу роздивилась майор, була склепінчастого типу, що безперечно зустрічаються лише в церквах. Щоправда, без кольорового розпису та ліпнини.

«Мене що ж, ховають? — ця думка миттєво просвітила її очі та розум. — У труні лежу?»

Бурмотіння поруч лише підтверджувало дикий здогад.

Ще й пахло чимось солодким, як у церкві ладаном.

Перемагаючи запаморочення, Катерина повернула голову вліво. Погляду її відкрилася шафа на всю стіну з десятками однакових скриньок. Мимоволі порахувала: сім заввишки, двадцять завдовжки. Сто сорок дерев'яних осередків, мов картотека в національній бібліотеці. І в кожному своєрідний візерунок, значення якого зрозуміти неможливо. Якби ящики були втричі більші й залізні — тоді можна було б припустити, що вона в морзі.

А так відкриття лише додало запитань і ніяк не підштовхнуло до розуміння того, що відбувається і де вона знаходиться.

«Зрозуміло одне — я не в церкві! - Відчула полегшення. — Погані думки в голову лізуть. Не стануть майора міліції відспівувати, як якусь релігійну бабусю. Мої хлопці не здатні так облажатися».

Смішно стало від того, що подібні маячні думи виникли в хворому мозку.

Залишилося розібратися, де вона була. Так само обережно Катя повернула голову праворуч.

З цього боку відкривався вид через високе вузьке вікно на темно-коричневий дах дах сусіднього будинку. Ясності відкриття не додало.

«Невже рани були настільки серйозними, що на батьківщині не могли допомогти і відправили на лікування кудись у Німеччину чи Іспанію? І я в клініці Мюнхена чи Мадрида?

Сумний спів поруч несподівано припинився, і всього через секунду перед її очима з'явилася напрочуд колоритна фізіономія.

— Ви прокинулися?! — радісно проголосив чоловік у зеленому ковпаку, з-під якого непокірними пасмами вибивалася сива шевелюра. Довга ріденька борідка робила його образ комічним, круглі оченята, що виглядали з-під таких же круглих окулярів, навпаки, світилися розумом. Все в його образі було дещо суперечливим і несправжнім, ніби чоловік вискочив із казки.

Він дивився з такою дитячою безпосередньою усмішкою, що Катя відразу відчула бажання посміхнутися у відповідь.