3

Гострий біль пронизав серце, але зовсім не фізичний. Того болю вона давно не відчувала, лише мить, а далі лише відчуття незворотності.

Грей - ось хто відгукувався нестерпним жалем.

Її вірний пес, що до останньої миті залишився найвідданішим другом, який рвонув за неї під кулі.

Він першим відчув небезпеку та намагався попередити.

Коли мастіфф вискочив уперед і на величезній швидкості помчав на злочинців, пролунало відразу кілька пострілів. Пес упав, мов підкошений, і більше не ворухнувся.Він хотів її зупинити, попередити.

— Грей!

Тієї миті Катя, наче збожеволіла, ломанулась до свого друга. Найвірнішому, хто був поряд з нею останні роки в радості та смутку, хто не раз рятував життя.

Вона добігла, впала поряд із псом на коліна. А наступної миті куля наздогнала і її.

- Грей! - встигла прошепотіти, почавши завалюватися на бік.

Єдине, що в ту мить хотіла зробити - торкнутися кудлатого боку друга.

- Грей! — все ще шепотіла на останньому подиху, намагаючись дотягнутися до пса.

Навколо зчинилася метушня, чулися постріли, хтось кричав.

З рота ще йшла пара, дихати з кожною миттю ставало важче. Серце сповільнювало свій біг. Сніг довкола фарбувався червоним. Холод заповз під одяг і проникав аж до кісток.

Ці хвилини вона тільки й могла спостерігати, як бура рідина повільно заміняла білий покрив.

— Товаришу майор! Товаришу майор! Не вмирай! — несподівано підскочив Мишко, потрапивши в поле її зору, схопив і затрусив за плечі, волаючи щосили. Наче від сили його крику залежало, чи виживе майор міліції  Біюла Катерина.

Їй було лише тридцять п'ять. Наймолодший майор Карного розшуку. Каті пророкували блискуче майбутнє, якому нині не судилося справдитися. Вона лежала на снігу, стікаючи кров'ю. Усвідомлюючи, що йдуть останні хвилини її життя. Розуміння настільки яскраве та реальне. З кожною секундою тіло ставало чужим, а душа відокремлювалася.

«Відійди!» — намагалася сказати Катя, але її голос не слухався. Так хотілося востаннє побачити небо, чомусь це здавалося єдиним правильним, що треба зробити перед смертю.

Але, як на зло, фізіономія Михайлика Жуковського, а по-простому — Жука, маячила перед обличчям, закриваючи собою весь огляд.

"Жук, зникни!" — тільки й могла подумки наказати вона. На жаль, той не вмів читати думки.

- Катінько! — несподівано простяг він ласкаво. — Не вмирай, рідненька!

З очей текли сльози, дорослий сорокарічний чоловік не намагався їх стримати, притискаючи руки до її грудей, намагаючись зупинити кров, що сочилася крізь пальці.

«Героїчна смерть!» — думала Катя, але чомусь все здавалося безглуздим: і героїзм цей безглуздий і сама ситуація.

- Грей! - промовила вона, але з горла не вирвалося жодного звуку.

Вона хотіла сказати: “Як Грей? Вижив? Подивися!»

Її улюблений пес був зовсім поряд, але не дотягнувся.

- Мовчи! Нічого не говори! — швидко промовив Мишко, бачачи, як його майор ворушить губами. — Бережи сили! Вже викликали швидку! Потерпи трохи!

Він тримав її за руку і старанно балакав, щоб не дати заснути назавжди.

- Не заплющуй очі! Дивись на мене! Ми з тобою не таке проходили! Катю, ти сильна! Ти зможеш! Катя! Катя! Катя…