Голоси під світлом

Ранок не настав.

Світ просто трохи посвітлів, неначе хтось витер край неба рукавом, але забув зробити це до кінця.

Тіні стали сіруватими.
Повітря теплішим.
Але світла не додалося.

Арія притискала Ліру міцніше, ніж звичайно.
Дитина дивилася на горизонт так уважно, ніби могла бачити крізь землю.

Каел стояв поруч, оглядаючи табір.

— Людям треба рухатися далі, — сказав він. — Якщо ми йдемо на Першу Тріщину, то вони повинні йти на захід. До міст.
— Там світ ще тримається.

Жінка з табору підняла очі.

— Ми… зможемо пройти?

— Якщо не будете спати, — відповів тіньовий брат. — Якщо страх не візьме вас першими.
— І якщо не повернетеся сюди.

Арія зітхнула.
Це звучало як вирок, але було правдою.

Тільки Ліра дивилася на людей інакше.
Наче бачила в них більше, ніж страх.

Вона тягнула ручки до них, потім — до темряви.
Наче питала: чому?

Арія торкнулась її щоки.

— Мала… не всім можна допомогти одразу.

Ліра нахилила голову.
І прошепотіла магічним тоном:

…вони… йдуть…
…без світла…

Арії стало холодно.

— Вона каже… що вони йдуть без світла.

Каел не здригнувся.

— Так і є.
— Але світло не завжди означає безпеку.

Тіньовий брат заговорив уперше за день:

— Іноді тінь — це єдине, що зберігає життя.

Арія кинула на нього погляд.

— Ти говориш загадками.

— Я говорю фактами, — відповів він рівно.

Вони пройшли лише кілька миль, коли земля під ногами змінила колір.

Спершу — легка сірість.
Потім — попіл.
Потім — скло.

Буквально.

Грунт під ногами став напівпрозорим, ніби його випалили зсередини.

Каел присів і торкнувся поверхні пальцями.

Його рука ледь здригнулася.

— Це… не від магії.
— І не від тіней.

Арія нахилилася.

— Від чого тоді?

Тіньовий брат просунувся вперед.

— Від погляду.

Арія відступила.

— ВІД ПОГЛЯДУ?!

— Те, що внизу, — пояснив він, — не торкається світу руками чи силою.
— Воно дивиться.
— І де його погляд надто довго лежить на поверхні… реальність плавиться.

Арія подивилася на прозору землю.

Тонкі тріщини йшли в різні боки, як павутиння.
Місцями крізь них просвічувала темрява — не чорна, а порожня.

— Таке було десь раніше? — спитала вона.

— Ні, — відповів Каел. — Ніколи.

Ліра у цей час ворушилася.

Неспокійно.

Вона не плакала — але дивилася на землю широко розкритими очима.

І раптом сказала:

…земля… плаче…

Арія відчула, як ноги стали ватяними.

— ЗЕМЛЯ… плаче?!

Каел зупинився.

— Питай у неї. Мала, чому земля плаче?

Ліра повільно поклала руку на скляну поверхню.

І світ… зрушився.

Вони почули звук.
Не вухами — шкірою.

Наче дуже далекі, дуже тихі ридання, що йдуть із глибини.

Арію прошило холодом.
Каел напружився.
Навіть тіньовий брат зробив крок назад.

— Це… — Арія ледве вимовила, — …це справді земля?

— Це… пам’ять, — сказав тіньовий брат. — Пам’ять місця.
— Воно… бачило те, що тут сталося.

Каел стиснув кулаки.

— Що тут сталося?

Він ступив уперед.
І крізь скляну поверхню побачив…

Щось.

Щось дуже темне.
Дуже бліде.
Дуже… неправильне.

Воно рухалося під землею.
Немов величезна тінь, що ковзає по дну моря.

Арія схопила його за руку.

— Це воно?!

Каел дивився вглиб довго.
Занадто довго.

Потім сказав:

— Це лише частина.

Тіньовий брат додав:

— Тінь від справжнього.

Коли вони стояли над скляною землею, Ліра раптом різко повернула голову.

На північ.

У її очах з’явився блиск.

І вона сказала:

…йде…

Арія схопила дитину.

— ХТО йде?!

Ліра знову прошепотіла:

…він…
…встав…

У цей момент повітря стало важким, як перед бурею.

Темрява під землею зупинилася.

А потім — заговорила.

Так, ніби весь світ став одним голосом, що йде з глибини:

— В о н а .

Арія закрила рот рукою, намагаючись не закричати.

Каел відступив назад.

Тіньовий брат затулив собою Ліру.

Голос повторив:

— В о н а .
Б у д и т .
М е н е .

І земля під ними тріснула.

Небо стемніло.

Світ дихнув холодом, якого він ніколи раніше не мав.

Арія прошепотіла крізь сльози:

— Це… говорить… зі світом?!

Каел схопив її за руку.

Його голос був рівний, але лідяний:

— Воно говорить… із нашою дитиною.

Ліра знову повторила:

…йде…

Каел підняв голову до неба.

— Ми не можемо залишатись тут.

— Куди?! — зірвалася Арія.

— На Другу Тріщину, — відповів він.

Тіньовий брат обернувся:

— Ти збожеволів?!

— Якщо воно прокидається, — сказав Каел, — ми мусимо бути там першими.
— І ми не дамо йому ступити на світ.

Тіньовий брат мовчав.

Арія тремтіла, притискаючи Ліру.

— Ми… не готові.

Каел подивився на неї.

В його очах була ніч.
І вогонь.

— Ми не повинні бути готовими.
— Ми повинні бути разом.

Він простягнув руку.

— Ходімо.

Арія вдихнула.

І взяла його за руку.