Голоси під світлом

Ніч над табором була занадто темною.
Не просто ніч — провал, що закрив небо, ніби хтось накрив його чорною тканиною.

Але світло від вогню трималося.
Тремтіло.
Жило.
Билося останніми силами, ніби знало: якщо згасне хоч на мить — темрява стане ближче.

Арія сиділа з Лірою біля вогню, загорнута в стару ковдру, яку дали вижилі.
Каел стояв біля краю табору, дивлячись на чорний провал під землею.

Його тіньовий «старший брат» — силует, що був поруч, але на межі сприйняття — мовчав.
Спостерігав.

Чекав.

Каел не обертався, але говорив так, ніби звертався до двох одразу:

— Темрява рухається сильніше, ніж удень.
— Якщо вона підніметься… я піду першим.

Силует тихо, майже непомітно зрушився.

— Ти не йтимеш сам.

— Ти — не я. — Каел стискав руки так, що аж побіліли пальці. — І не він.

Силует трохи нахилив голову.
Тіні біля Каела ворухнулися — ніби сварилися з невидимим родичем.

— Я не збираюся твоє життя рятувати, — сказав тіньовий брат. — Я збираюся рятувати те, що внизу.

Каел усміхнувся кутиком губ.

— Я теж.

Коли світ реагує на дитину

Ліра не спала.

Вона лежала в Арії на руках і замість звичних дитячих рухів… дивилася в темряву.
Дуже пильно.
Занадто усвідомлено, як для немовляти.

Арія погладила її по голові.

— Мала… що ти бачиш?

Дитина не моргала.

Повітря навколо них раптом похололо так, що всі у таборі здригнулися.

І тоді Ліра прошепотіла магією — тихо, ледве вловимо:

…він… не сам…

Арія різко підняла голову:

— Хто?!

Ліра повернулася до провалу в землі.

…він… веде інших…

Арія втратила колір обличчя.

— Інших… кого?
— Тіней?
— Людей?
— Щось знизу?!

Але дитина лише притиснулася до її грудей.

…мамо… боїться повітря…

Арія відчула, як серце пішло вниз.
Гримучий холод прокотився спиною.

— Повітря боїться… — повторила вона. — Повітря?!

Каел уже підходив.

— Що сталося?

Арія видихнула:

— Ліра каже… що там… щось не одне.
— Що темрява веде інших.

Каел застиг.

— Якщо це правда…
— Ми маємо дуже мало часу.

Тіньовий брат з’явився поруч із ним без звуку.

— Темрява не «веде».
— Темрява «збирає».

Арія глянула на нього з жахом:

— Збирає… кого?

— Тих, хто зник.
— І тих, хто зникне.

Зрушення

Перед провалом почулося тріскання каміння.
Глухе.
Глибоке.
Таке, що пробирало до самої кістки.

Люди піднялися одночасно, мов за сигналом.
Кілька дітей заховалися за матерями.

— Воно починається… — прошепотіла жінка. — Це те саме… що перед зникненням першого села…

Каел підняв руку.

— ВСІ — ЗА ВОГОНЬ.
— НЕ РОЗБІГАТИСЯ.
— НЕ ВІДХОДИТИ.

І тоді земля знову… ворухнулася.

А з провалу, замість світла або звуку, піднялася тінь.

Не чиясь тінь.
Не легка пляма.

Стовп темряви.

Простір скривився навколо нього.
Вогонь схилився вбік, ніби намагався уникнути погляду.

Тіньовий брат шепнув:

— Це… не воно.

Каел насупився:

— Що значить — не воно?!

— Це… те, що воно створило.
— Якщо хочеш: перша форма.

Тіньова істота почала підійматися вище.
Не торкалась землі.
Не торкалась повітря.
Вона натискала на світ, змушуючи його тріщати.

Люди почали падати навколішки.

Арія закрила Ліру тілом.

— Каеле!!

Він підняв тіньовий клинок.

— ТІЛЬКИ НЕ ДО НЕЇ!

І тоді істота… зупинилася.

Повернулася.
Не головою — вона її не мала — а… увагою.

На Ліру.

І світло навколо згасло.

Коли дитина говорить з темрявою

Ліра не плакала.

Не кричала.

Не тремтіла.

Вона подивилася на темну істоту так, ніби давно її впізнала.

І тихо, дуже тихо, сказала:

…не… бери…

Темрява зупинилася.

Завмерла.

Арія відчула, як щось холодне торкнулося повітря біля її плеча.

Її серце закричало.

— НІ! Не дивись на неї!
— Христом-Богом, тінь ти дурна, не ДИВИСЬ НА НЕЇ!

Але вже було пізно.

Істота нахилилася вперед.

Її темрява розчинила простір навколо себе, наповнюючи ніч димом, що не був димом.

І тоді Каел кинувся вперед.

— ВОНИ НЕ ДЛЯ ТЕБЕ! — гаркнув він.

Тіньовий брат схопив його за плече:

— Не ріж її!
— Це не тіло — це думка!

— МЕНІ ВСЕРІВНО ЩО ЦЕ, Я—

Але раптом…

Темрява зупинила рух.

Й… відступила.

Так само раптово, як і з’явилася.

Повернулася до провалу.
Сповзла вниз.

І темрява всередині землі… заспокоїлась.

Неначе хтось закрив двері.

Арія впала на коліна, стискаючи Ліру.

— Що… це… було…

Каел важко дихав.

Тіні за його спиною спалахували, як під час бою.

Тіньовий брат уперше виглядав стривоженим.

— Вона… зупинила те, що зупинити неможливо.
— Це…
Він замовк.

— Кажи, — прошипів Каел.

Тіньовий брат відступив на крок.

— Це… підкорення.
— Вона сказала темряві — «не бери».

Арія захолола.

— І воно… послухало?

— Так.

Тиша впала на табір.

Арія стискала Ліру так, ніби боялася, що дитину може вирвати сам повітря.

Каел вдивлявся в темряву.

— Це… лише перший рівень.
— Якщо те, що внизу, відчуло її…
Його голос став глухим.

— …це означає, що воно обрало її.

Тінь за його плечем зрушилася.

— Не обрало.
— Помітило.

— Як різниця?!

— Різниця в тому, — тихо сказав тіньовий брат, — що обрані не мають вибору.
— А помічені… мають ще шанс.

Арія прошепотіла:

— Ти хочеш сказати, що ми повинні… вирішити?

Тінь нарешті заговорила, голосом, що був і близьким, і чужим:

— Ви мусите вирішити, що робити далі.
— Бо після сьогоднішнього… вона більше не просто дитина.