Світ, який не хоче їх відпускати

Іноді здається, що світ робить глибокий, болючий вдих…
щоб потім видихнути щось небезпечне.

Саме такий вдих зробив світ сьогодні.

Після зустрічі з тіньовим «старшим братом» Каела в ущелині повисла незвична напруга.
Повітря мало смак грози — тієї, що ще далеко за обрієм, але вже йде сюди.

Арія притискала Ліру, поки мала спала, а сама дивилася на небо через вузький отвір угорі ущелини.

— Воно… світліше? — прошепотіла вона.

Каел стояв трохи осторонь, слухаючи не вухами, а всією тілесною пам’яттю тіней.

— Не світліше, — сказав він. — Воно тонше.
— Як папір, що його занадто довго тримали на сонці.

Арія здригнулася.

— Це означає…?

— Що світло і тінь почали змішуватися. — Він знизив голос. — Якби це було тільки тут, я б не хвилювався. Але це… скрізь.

Здалеку почулося глухе тремтіння — неначе десь камінь тріснув на дві частини.

Арія стиснула його руку.

— Вони нас знайдуть?

— Не сьогодні, — відповів Каел. — Але світ шукає її не гірше за Раду.

Тиша, яка не дає спокою

Ліра прокинулась тихо.
Вона розплющила очі — темно-світлі, великі — і одразу потягнулася ручками до обох батьків.

…ви… тут…

Каел посміхнувся.

— Тут, мала.

Арія поцілувала її маківку.

— Ми не підемо нікуди без тебе.

Дитина підняла голову й подивилася вгору — туди, де вузька смуга неба світила слабким, розмитим світлом.

І світло… тремтіло.

Наче реагувало на її погляд.

Каел став кам'яним.

— Вона знову це робить.

— Що? — Арія нахилилася ближче.

— Сполучає. — Його голос був глухим. — Де вона бачить світло — у тінь приходить рівновага.
— Де вона бачить тінь — світло не тікає.

Ліра наче прислухалася до їхніх голосів, але її увага була… десь далі.

…там… повітря… болить…

Арія затремтіла.

— Повітря… болить?

— Це не метафора, — сказав Каел. — Магія там зламано.
— І вона це відчуває.

Рішення, яке вони не хотіли приймати

Арія дивилася на крихітну розщілину неба над головою.

— Каеле…
Вона стиснула Ліру, але не задля захисту — задля сміливості.
— Ми… не можемо сидіти тут вічно.

Він мовчав.

— Ти сам казав: світ шукає рівновагу.
— А вона… — Арія поглянула на Ліру — …бачить місця, де все тріщить.
— Це місця, які не витримають без нас.

— Без НЕЇ, — поправив він.

— Ми — поруч, — сказала Арія. — Це одне й те саме.

Каел опустив голову.

— Я не хочу вести її туди.
Його голос нарешті тріснув.
— Я не хочу показувати їй біль, руїни, хаос. Вона ще дитина.

— Вона завжди буде нашою дитиною, — тихо відповіла Арія. — Навіть коли стане стовпом світів.
— Але не світу. Для світу вона не «дитина». Вона…
Її голос здригнувся.
— Вона те, що може виправити те, що зламали інші.

— І що зламає, якщо захоче, — додав Каел.

— Тому ми й маємо бути поруч.

Перший крок назовні

Каел підняв Ліру на руки.

Вона стискала його пальці так, наче знала: зараз вони підуть туди, де їм не раді.

Він зробив крок до виходу ущелини.

Тіні спалахнули — не яскраво, а наче піднімаючи завісу.

— Готова? — запитав він Арію без обернення.

— Я ніколи не буду готова, — чесно сказала вона. — Але я піду.

— І я, — додала Ліра у свій спосіб — просто поклавши долоньку на його руку.

Каел глибоко вдихнув.

— Тоді йдемо.

Він вийшов з ущелини першим.
Арія — слідом.

Світ зустрів їх не криком.
Не бурею.
Не магічними вибухами.

А дивною, мертвою тишею, яку не мав би видавати живий ліс.

— Тут… щось не так, — прошепотіла Арія.

— Це відчуває навіть тінь, — відповів Каел.

Тіні метнулися вбік, ніби відчули щось праворуч.

Арія обернулася — але там не було нікого.

— Хтось був… — сказала вона.

— Ні, — виправив він. — Хтось є.

Він зробив ще один крок — і земля під ногами сіпнулася.

Неначе хтось прошепотів щось у самій глибині ґрунту.

Ліра підняла голову:

…там…
…плачуть…

Арія побіліла.

— Хто? Де?

Дитина повернула голову на північ.

Каел зціпив кулаки.

— Там… поселення, — сказав він. — Маленьке. Раніше — торгове.
— Але зараз… я не відчуваю там життя.

— Ти думаєш…? — Арія ковтнула.

— Я думаю, — сказав він повільно, — що нам доведеться це побачити.

Історія, яку світ приховує

Вони йшли довго, але світ, здавалось, сам відкривав їм дорогу.

Дерева не шуміли.
Магія ледь тремтіла.
Повітря було прохолодне, але густе.

А коли вони вийшли на пагорб над поселенням…

Арія завмерла.

— Каеле… Боже…

Село виглядало так, ніби час у ньому вмер.

Хати стояли на місці.
Дахи цілі.
Двері відчинені.
Деякі свічки ще тліли.

Але не було… людей.

Не кісток.
Не крові.
Не слідів.

Ніби всі просто… щезли за одну мить.

Ліра втиснулася в груди Каела.

…болить…
…їм… боліло…

Арія відчула холод у кістках.

Каел притиснув Ліру ближче.

— Світ не тріснув тут.
— Тут його хтось… вирвав.

— Як? — Арія не могла відірвати очей. — Це… що?

Каел опустив голос:

— Це не робота Ради.
— І не тіней.
— І не звичайної магії.

Арія подивилася на нього, і в її очах зʼявився той самий страх, який вона відчувала тільки в присутності Першотворця.

— Ти хочеш сказати…

— Так, — перебив він. — Це зробило те, що прокидається внизу.

Повітря навколо них сіпнулось.

Ліра заплакала вперше за весь час.

Не від болю.
Від того, що світ плакав разом із нею.

Каел уперше за всю історію їхніх подорожей виглядав розгубленим.

— Аріє…
Його голос був тихим.
— Я думаю, ми тільки-но вступили в те, що стане війною.
— Не зі світом.
— І не з богами.

Він поглянув на Ліру.