Світ,який шукає їх

Світ ніколи не спить повністю.
Навіть коли здається, що він застиг, приховуючи себе в тиші й холоді, — магія все одно рухається під землею, змінюючи русла, переливаючись між тріщинами, шукаючи рівноваги або нової катастрофи.

У ту ніч, коли Арія й Каел заснули разом поруч із Лірою, магія біля ущелини поводилася… незвично тихо.

Але за межами їхнього сховку — світ кипів.

Поштовх, який розбудив гори

Першими відреагували гори.
Вони відчули зміну напрямку магічних потоків — так, ніби хтось перекидав річку, і води шукали новий берег, з яким їм тепер належить жити.

В глибині ущелини, де спала Ліра, цього не чути.
А от за багато кілометрів, на старій перевалочній точці, тріснула скеля.

З тріщини вирвалося світло.

Не гаряче, не біле — змішане.
Таке саме, яке витікало з Ліри, коли вона вперше торкнулася світу.

Над тріщиною, мов туман, заворушилися дві постаті.

Вони стояли на льоду, ніби на подіумі, і дивилися вниз — у чорну глибину землі.

— Вона рухається, — сказала одна з них. Голос звучав рівно, без емоцій.
— Світ реагує.

— Занадто швидко, — відповіла інша. — Їй місяць. Два місяці. Скільки? Три?

— Трохи більше двох.

— Для дитини це… неможливо.

— Вона не дитина, — сухо сказала перша. — Вона вузол.

— І небезпека.

— І шанс.

Друга фігура провела долонею над тріщиною.

Світло піднялося вгору, полізло на пальці, намагаючись увійти під шкіру, ніби шукаючи знайому ауру.

Він рвучко сіпнув рукою.

— Вона була тут?

— Ні, — відповіла перша. — Вона… впливає на все, навіть не торкаючись.

У далечині чувся хрусткий шум лавини.

— Повернемось? — спитала друга постать.

— Ні.
Очі першої блиснули блідим, холодним світлом.

— Ми знайдемо її.

Ущелина — мов серце, яке вчиться битися

Арія прокинулась першою.

Було незвично тепло.
Тепліше, ніж мало б бути — навіть удень.

Вона сіла й обережно оглянула ущелину.

Здавалося, що стіни… вирівнялися.
Вчора тут були дрібні тріщини, гострі краї, облущений камінь.

Сьогодні — цього не було.

— Каеле… — прошепотіла вона.

Він уже сидів, поклавши Ліру на свої коліна.
Ще сонний, але насторожений.

— Ти це відчуваєш? — спитав він.

— Вона знову щось зробила?

— Увесь простір, — він провів рукою по стіні. — Він… відновлений. Не повністю. Але так, ніби… Земля сама вирішила підлікуватися поруч із нею.

Арія підійшла до нього й торкнулася плеча.

— Ліра?

— Ще спить.

Дитина спала тихо, з підтиснутими пальчиками, щічка притискалася до його одягу.

Арія присіла, доторкнулася до її волосся.

— Вона не виглядає виснаженою.

— Бо це для неї природно.
Каел нахилив голову.
— Але не для світу.

— Ти щось чув?

— Ні.
Пауза.
— А от світ — так.

Арія мимоволі напружилась.

— Що ти відчув?

— Тріщини. Далеко. На півночі. Наче магія… змінює русло.
— Відлуння приходить із запізненням, але я відчуваю.

Арія зітхнула.

— Вони нас шукають.

— Багато хто нас шукає, — поправив Каел. — Не тільки Рада.
Його погляд затьмарився.
— І не тільки ті, хто бояться.

Перший сміх

Ліра ворухнулася.

Трішечки.

Потягнулася.

І… почала тихенько хихикати.

Арія застигла, не вірячи.

— Вона… сміється?

Каел підняв її вище, так щоб світло зі шпарини падало прямо на її обличчя.

Маленькі губки справді смикались у посмішці.

— Це її перший… — Арія затулила рот рукою. — Каеле, це її перший сміх!

Він не встиг відреагувати.

Ліра розплющила очі — одна темніша, інша світліша — і знову хихикнула, стискаючи його плащ.

Наче щось її розвеселило.

Каел відчув, як щось у грудях стискається. Болісно і солодко.

— Чому вона… сміється? — прошепотів він.

— Можливо… — Арія нахилилася ближче — …вона просто рада нас бачити.

Це була проста відповідь.
Але правильна.

Ліра потягнулася до Каела.
Потім до Арії.
І знову тихо хихикнула, ніби бачила щось, що не бачили вони.

…ви… тут…

Голос — не словами, не думками — теплом.

Каел стулив очі.

— Так, мала. Ми тут.

І в той момент навіть тіні за його спиною затихли.
Тихі, ледь дихаючі.
Мов дивилися й теж не вірили.

Щось приходить. І це не Рада

Та мир тривав недовго.

Уже через кілька хвилин Арія знову напружилася.

— Стій.
Вона торкнулась руки Каела.
— Тобі це… чутно?

Каел уже встав.

Тіні — темні прохолодні леза — шугнули вперед, до входу в ущелину.

— Так, — сказав він. — Хтось…
Пауза.
— Ні. Щось.

— Це не Рада?

— Ні.

— Це останні з тих, кого ми бачили на перевалі?

— Теж ні.
Його голос став зовсім холодним.
— Це… знайоме. Але я не можу згадати, звідки.

Арія підхопила Ліру на руки.

— Воно рухається?

— Ні.
Каел нахилився нижче, тінь ковзнула по землі далеко поза входом.
— Воно стоїть. На межі ущелини.
— І дивиться.

Арія відчула, як шкіра вкривається холодними мурашками.

— Воно дивиться на Ліру, так?

Каел зціпив зуби.

— Так.
— І воно… усміхається.

Усмішка, що не належала людині, відчувалася навіть у відлунні тіней.

Каміння десь заворушилося.
Легка тінь пройшла вздовж стін ущелини — тиша стала глибшою.

Каел підняв голову.

Його очі стали майже чорними.

— Аріє.
— Тримай її ближче.

— А ти?

Він крокнув до виходу.

— А я подивлюся, хто тут прийшов.
— І навіщо.

Не як хижак, що йде на здобич.
Як той, хто йде назустріч чомусь, що давно чекає його.

Тіні ковзали попереду нього вузьким проходом ущелини.
Вони нічого не шепотіли, не гарчали, не рвалися вперед.
Вони… слухали.