Дитя рівноваги

Світ застиг.

Навіть Серце світу, яке щойно билося так гучно, що від його ритму тріскали гори, раптом завмерло — на один, нестерпно довгий подих.

Була тільки Арія.

Біль, який накривав її хвилями, ніби вона народжувала не одну маленьку істоту, а весь всесвіт заново.
Гаряче, ниюче, гостре — до крику, до темряви перед очима.

Був Каел.

Його руки тримали її так, наче без цього вона могла розсипатися.
Його голос шепотів їй у волосся несформовані слова — молитви, обіцянки, страхи.
Його тіні тремтіли, але не відступали, закриваючи їх від уламків чужої сили.

Був Першотворець.

На колінах.
З руками, вчепленими в грудну клітку, яку розривала тріщина порожнечі.
Очі — широкі, з божевільним, тваринним жахом.

І була вона.

Та, що ще не народилась.

Та, заради якої світ затамував подих.

…я вже тут…
…я йду…

Голос дитини тремтів не страхом — напругою.

Арія відчула, як нова схватка накриває її цілком, змушуючи вигнутися в руках Каела.
Здавалося, все її тіло — вузол болю й світла, який або розірветься, або стане чимось новим.

— Дихай зі мною, — хрипів Каел, притискаючи її до себе. — Раз… два… Разом… Я з тобою. Ти не одна. Ніколи.

Вона вчепилася в його плечі так, ніби могла провалитися йому під шкіру і триматися зсередини.

— Я… боюся… — вирвалося в неї.

— Я — теж, — він притулився лобом до її лоба. — Але страх — не причина зупинятись.

Світ навколо загув.

Серце світу зірвалося з місця.

Воно не залишило своє ядро — але зсередини вирвався стовп світла, що опустився до Арії, охоплюючи її теплим, густим сяйвом.

Це було не світло, що пече.
Це було світло, що тримає.

Невидимі нитки обвили її боки, спину, живіт, плечі.
Світ нібито сказав: "Я тут. Я приймаю. Я тримаю."

Першотворець заревів:

— СТІЙ!!!

Він рвонувся вперед, але власна тріщина в грудях смикнула його назад.
Сила, яку він украв колись, тепер щосекунди витікала з нього в порожнечу.

— ВОНА НЕ МАЄ ПРАВА народжуватись!
ЦЕ МІЙ СВІТ! МІЙ ЗАКОН! МІЙ—

Він обірвався на півслові.

Бо Семре світу, ця жива зоря, раптом відгукнулося… сміхом.

Не людським.
Не дитячим.

Коротким, глухим звуком, у якому було: "Ти давно тут не головний."

Схватка прийшла сильнішою за попередні.
Арія закричала — голос зірвався, розлетівся світлом, яке бризнуло з її грудей, очей, з кожної клітини.

Каел тремтів.

Він бачив кров.
Бачив сльози.
Бачив, як її пальці судомно зминають його плащ.

— Візьми… — прошепотіла вона. — Якщо… якщо щось піде не так… візьми її й тікай…

— Замовкни, — різко обірвав він, і в голосі його вперше не було м’якості. — Ми не ділитимемося на "ти" й "вона". Ми або всі разом — або…
Він не зміг договорити.

Дитина торкнулася його свідомості.

…я не прийду… без мами…
…я прийду до вас обох…

Її присутність стала відчутнішою. Не просто світло. Не просто тепло.

Хтось був тут.

Маленький.
Нерівний.
Але живий.

— Вона… — голос Каела зірвався. — Вона… відчувається…

— Я знаю… — Арія стиснула його руку, перевівши дихання між хвилями болю. — Вона… як дві сили одразу…

Дитина відповіла:

…я — не дві…
…я — одна…

Першотворець стояв, похитуючись, наче його вдарили чимось невидимим по голові.

Його колись ідеальне обличчя змінювалося — тріщини йшли не тільки по світлу, а й по рисах:
краса, якою він прикривав свою сутність, кришилась шарами, як маска, що обсипалась.

Таким його ще ніхто не бачив.

Не досконалим.
Не величним.

Людським.
Зляканим.
Старим.

— Я…
я був створений рівновагою… — прошепотів він, дивлячись не на них, а кудись повз, немов бачив минуле. — Я мав берегти… а не володарювати…
Чому… чому ніхто… не зупинив мене тоді?..

Хранитель Першого Спогаду — десь далеко, але тепер голос його чувся, як шепіт біля вуха:

"Тебе зупиняли.
Ти сам не захотів чути."

Першотворець стиснув пальці так, що хруснули кістки.

— Я не дозволю їй забрати у мене все.
Я…
не буду…
забутим…

Він зібрав усю ще доступну силу в одну точку.
Сяйво, грубе, рване, болісне, зібралося в його долонях.

Каел відчув, як повітря стало важким.

— Він готується вдарити, — видихнув він. — Всім, що в нього залишилося.

Арія стиснула зуби, зібравши залишки голосу:

— Хай б’є.
— Я не віддам її.

Схватка пройшла хвилею, розколовши її крик на шматки.

На мить вона втратила орієнтири в просторі.
Були лише:
— тиск, від якого темніло в очах,
— жар,
— і дике, немислиме бажання: "Нехай це вже буде."

Дитина відповіла їй.

Не словами.

Раптовим, різким, глибоким поштовхом.

Як останній крок перед виходом у світ.

Серце світу влучило їй у такт.

Бум.
Бум.
БУМ.

Каел, хоч який сильний був, відчував, як у нього тремтять долоні.

— Іди, — шепотів він їй. — Іди, мала. Іди, наша світло-темна. Світ чекає на тебе.

Першотворець закричав.

— СТІЙ!!!

І кинувся вперед, випускаючи той самий удар — густий, білий, з домішкою порожнечі.

Удар, який мав знищити все.

Світ у ту ж мить розірвався навпіл — але не зовні.

Усередині.

Час потік інакше.

Хвилі світла, тіні, пам’яті, магії, крові, болю, радості — усе змішалося в один нескінченний момент, розтягнутий до межі.

Для Арії це був проміжок між двома вдихами.

Першотворчий промінь рушив уперед, спрямований їй у груди.

Та він не дістався.

Світло дитини разом із світлом Серця світу раптом рвонуло назустріч.

Вони зіткнулися між Арією та Першотворцем.