Правда,що не пробачає

Стежка бурі починалася з туману.
Густого, важкого, такого, що лягав на шкіру, як чужі руки.
Арія вдихнула — і одразу відчула, що це повітря інше.
Воно тремтіло.

Наче у ньому жила пам’ять.

Каел ступив поруч, його тіні обвили її плечі, як крила.

— Я піду першим, — сказав він.

— Ні, — Арія взяла його за руку. — Разом.

Дитина в неї під ребрами рухнулася коротко, різко — як попередження.

…цей шлях… покаже правду…
…не ховайтесь…
…і не бійтесь… мене…

Арія опустила погляд.
Вона відчувала: попереду не буде ворогів із тілом.
Будуть вороги з минулого.

А можливо, і вороги всередині них.

Після кількох кроків туман змінився.
Він став густішим, важчим… теплішим.

Арія зупинилася.

— Тут… щось є.

Каел не відповів — він уже бачив.

У тумані з’явилася постать.

Жіноча.
Струнка.
В знайомому темному вбранні.

Арія вдихнула різко.

— Це… я?

Постаті вистачало лише кількох кроків від неї — і це було обличчя Арії…
але не теперішньої.

Це була Арія до Каела.
Самотня.
Слабка.
Налякана.

Каел інстинктивно відступив.

А туманне відображення усміхнулося гірко.

— Ти стала тим, ким хотіла?
Голос був її.
Але той, яким вона говорила тоді — коли ще була залежною від чужої волі.

Арія на мить закам’яніла.

Каел тихо торкнувся її плеча.

— Це не ти.

Туманна Арія відповіла:

— А хто?
Та, що втекла?
Та, що дозволила йому зламати своє серце?
Та, що носить дитину, якої боїться увесь світ?

Слова били, як каміння.

Арія стиснула кулаки.

— Я не боюся своєї дитини.

Туманне відображення нахилило голову.

— Ні?
То чому кожної ночі ти прокидаєшся, боячись, що вона успадкує його темряву?
Його жорстокість?
Його владу?

Каел зблід.
Його тіні здригнулися, мов від удару.

— Це неправда, — Арія прошепотіла. — Це… моя стара тінь.

Дитина промовила м’яко:

…не слухай…
…це твій страх…
…а не правда…

Туманне відображення раптом засвітилося… і розлетілося на пил.

Арія впала на коліна.

— Я… справді боялася цього.

Каел присів поруч.

— Ти не одна в цьому страху. Я теж…

Він не встиг договорити.

Туман розійшовся — і попереду постала нова постать.

Чоловік.
Високий.
Знайомий силует.
Руки в полум’ї.

Арія різко зупинила подих.

— Першотворець?

Каел похолоднів.

Але коли постать вийшла з туману…
це був не Першотворець.

Це був Каел.

Але не той, що з нею.

Той, яким він був колись.

Убраний у темряву.
Один у світі, сповненому тіней.
Серце з каменю.
Очі без емоцій.

Він дивився на неї з холодною байдужістю.

Арія тремтіла.

Каел прошепотів:

— Це… моя форма. Моя справжня… до тебе.

І туманний Каел заговорив:

— Ти думаєш, він змінився завдяки тобі?
Ні, Аріє.
Він змінився, щоб ти не боялася.
Але він той самий.
Небезпечний.
Зруйнований.
Створений для того, щоб вбивати.

Каел зсунувся вперед, тіні ледь стримували його емоції.

— Замовкни.

Туманний Каел не зупинився.

— Ти боїшся, що він втратить контроль.
Що він зробить з тобою те, що робив із ворогами.
Що він не зможе захистити вас від самого себе.

Арія опустила голову.

— Це… не правда…

Каел прошепотів:

— Аріє… ти справді так думаєш?

Її голос затремтів.

— Я… не була впевнена.
Я бачила, як ти знищував тих, хто загрожував мені. Так…
але я бачила і страх у твоїх очах…
що одного дня твоя сила нашкодить нам…

Каел мовчав.

Його власна тінь під ногами здригнулася.

Туманний Каел усміхнувся холодно.

— Ти боїшся мене.
І він боїться цього страху.
Бо знає: ти бачила правду.

Каел з силою вдихнув і зробив крок вперед.

— Ні.

Його голос був твердим, як камінь.

— Я боюся не того, що можу завдати їй шкоди.
Я боюся… що не встигну захистити її.
Що втраченої секунди буде достатньо, аби світ забрав її від мене.

Туманна постать застигла.

Каел підняв голову і сказав вже твердо:

— Я не боюся своєї темряви.
Я боюся жити в світі, де немає Арії.

Від цих слів туманний Каел… розсипався на золу.

Туман відступив.

Арія стояла перед ним, тремтячи.

Він обійняв її так, що здавалося — зламає.

— Ніколи, чуєш? Ніколи я не зроблю тобі боляче.

Арія притиснулася до нього.

— Я знаю… тепер знаю…

Дитина ворухнулася.
М’яко.
Спокійно.

…це була правда, яку ви боялись…
…але ви пройшли…
…далі…

Каел підняв голову.

— Що далі?

Туман розійшовся повністю.

Попереду відкрився хребет гір — але не звичайних.

Гори, складені з блискавок, що застигли в камені.

Арія здригнулася.

— Це… Серцевинні гори?

Каел відповів тихо:

— Там — вхід у те місце, де вирішиться наша доля.

Арія взяла його за руку.

— Ми підемо?

Він кивнув — і світ бурі засвітився яскравіше, приймаючи їх рішення.