Світ,що живиться їхніми страхами

Стежка з’явилася буквально з повітря — тонка, срібляста, ніби намальована світлом на м’якій траві.
Вона вела вперед, углиб світу, який ще вчився бути світом.

Арія йшла поруч із Каелом, тримаючи його за руку.
Дитина ворушилася спокійно, але зосереджено, ніби вона не просто рухалася — а спрямовувала їх кожним своїм поштовхом.

…вперед…
…там… серце…

— Серце світу? — запитала Арія вголос.

Каел кивнув.

— У тих, хто стояв до Першотворця, і в таких вимірів було серце. Місце, де магія не народжувалась — а стікалася, як ріки до океану.

Він оглянув обрій.

— Але цей світ… незавершений. Він складається з того, що ми вносимо: наші страхи, наші надії, наші думки.

Арія стишила крок.

— Тобто… якщо я боюся, цей світ… покаже це?

Каел міцніше стиснув її пальці.

— Так. Тому будь обережною. Ми обоє повинні стримувати емоції.

Арія видихнула.

— Легко сказати, коли всередині мене росте майбутня рівновага всіх світів.

Каел м’яко всміхнувся — вперше за довгий час.

— Саме тому я поруч.
— Твої страхи — мої тіні. Я їх тримаю.

Але світ чув.

Світ завжди чув.

Стежка повела їх у ліс.

Але цей ліс був… неправильним.

Дерева росли високо в небо, але листя на них не було.
Гілки світлилися зсередини м’яким сріблом.
Стволи були гладкими, мов скло.
А земля під ногами стиха співала — не голосом, а вібрацією.

Арія торкнулася одного з дерев — і в ту мить воно змінило колір на ніжно-рожевий.

— Воно реагує на тебе, — прошепотів Каел.

Арія прибрала руку, але дерево не повернулося до попереднього стану.

Воно запам’ятало.

Вони йшли вже хвилин п’ятнадцять, коли Арія помітила щось дивне.

Її тінь…

…не рухалася так, як вона.

Коли Арія спинилася — тінь зробила крок.

Коли вона повернула голову — тінь не повторила руху.

Арія схопила Каела за руку.

— Це… не моя тінь.

Каел різко обернувся.

І тінь під ногами Арії… усміхнулася.

Не ротом.
Не обличчям.

А хвилею темряви, яка пробігла її силуетом.

Дитина в животі Арії стиснулася, ніби від болю.

…не дивись…
…не вдивляйся…
…це не твоє…

Каел витягнув свої тіні — вони підкорилися миттєво, розширилися під ним, як крила ночі.

— Назад, Аріє. Повільно.

Тінь під ногами Арії раптом виросла.
Вона стала вищою.
Довшою.
Наче хтось витягував її за невидимі нитки.

Каел зігнув пальці, готуючись атакувати.

— Це не страх Арії, — сказав він. — Це мій.

Арія напружено вдихнула:

— Що ти маєш на увазі?

Каел промовив тихо, але твердо:

— У моїх найгірших снах моя тінь перестає мені належати.
— Вона стає тим, що поглинає все, що я люблю.

Тінь різко рвонула вперед.

Каел закрив Арію своїм тілом.

Тіні піднялися, утворивши купол.

Але тут світ заговорив дитиною:

…стоп…

І все зупинилося.

Тінь застигла в повітрі, немов хтось вирізав її з реальності.
Каел стояв, напруживши всі сили.

Арія тремтіла.

Дитина сказала спокійно:

…цей світ слухає мене…
…не тіні…
…мене…

Тінь почала… розсипатися.
Наче її розбирали на частини.
Наче хтось стирав її зі сторінки.

Через кілька секунд вона просто… зникла.

Каел видихнув так, ніби повернувся з краю смерті.

— Вона… захистила нас, — сказав він майже пошепки.

Арія притулила руки до живота.

— Маленька… ти неймовірна…

Дитина відповіла:

…ще буде важче…
…світ пробує вас…
…він хоче знати… хто ви є…

Каел підняв голову.

— І ми покажемо.

Він поглянув уперед.

Стежка знову стала видимою.

— Нам треба йти далі. Серце цього світу близько. Я відчуваю.

Арія стиснула його руку.

— Разом.

І вони рушили вперед — у глиб світу, який народжувався від їхніх страхів, їхніх надій і… їхньої дитини.