Світ,що народжується разом із ними

Світло зникло так само раптово, як і з’явилося.

Арія розплющила очі — і не повірила тому, що бачила.

Вони стояли не на камені, не в темряві, не серед руїн.

Під ногами була трава.

М’яка, свіжа, ніжна — ніби тільки-но народжена з ранкового туману.
Трава світилася слабким блакитним світлом, ніби в ній текла магія, що ще не вирішила, якою хоче бути.

Над головою тягнулося небо.

Але не синє.

Воно змінювало колір щохвилини:
від рожевого —
до золотого —
потім до глибокого фіолету,
а потім знову до блідого світла світанку.

Каел озирнувся.

Його тіні нарешті знову дихали.
Вони плавно ковзали по землі, торкаючись трави, як чорні струмки.

— Це… — він не одразу знайшов слова. — Це не схоже ні на один світ.

Арія вдихнула повітря.

І в ту ж мить кольори навколо стали яскравішими.

— Я… щось зробила?

Каел подивився на неї уважно.

— Ні. Це світ… реагує.

Арія нахилилася, торкнулася трави — і трава розквітла срібними квітами.

Тінь Каела впала поруч із нею — і квіти стали темнішими, заграли відтінками ночі.

Арія заплющила очі й прошепотіла:

— Це світ, що віддзеркалює нас…

— Не нас, — Каел поклав руку їй на живіт. — Її.

Дитина ворухнулася.

…ми вдома…

Арія стишено вдихнула.

— Вдома?

…там, де немає його…
…де він не бачить…
…де я можу дихати…

Каел стиснув її пальці.

— Це світ, який народила вона?

Дитина відповіла не словами, а… вибухом світла.
Край неба розсунувся, і на горизонті простяглися гори — але не кам’яні, а напівпрозорі, ніби вирізані з льоду й світла.

Арія здригнулася від краси.

Каел проказав тихо:

— Ні. Вона не створила цей світ.
Вона… відкрила його.

Арія торкнулася його плеча.

— Що це за світ?

Каел дивився вперед так, ніби бачив щось глибше за очі.

— Світ, що існував до меж.
До богів.
До стихій.
До світла й тіні.

Він провів рукою по траві.

— Світ, який не був завершений.
Незакінчений.

Арія прошепотіла:

— Світ, що чекав на когось, хто завершить його?

Каел кивнув.

— І цей хтось… — він поклав її руку на живіт, — вона.

Навколо них раптом здійнявся вітер.

Але не звичайний.

Він мав форму.

Він обвівав їх, ніби досліджував.
Піднімав траву.
Розливав кольори по небу.

Дитина легенько ворухнулася.

…це… моє?..
…я можу?…

Арія усміхнулася, хоча в голосі бриніли сльози:

— Звісно можеш… маленька…

І небо вибухнуло новими кольорами.

Потім перед ними з’явилося…

Озеро.

Прозоре.
Мов дзеркало, яке ще не вміє відображати.

Каел торкнувся води — і вода втекла від його пальців, немов сором’язлива жива істота.

— Воно… відчуває, що я небезпечний, — гірко всміхнувся він.

Арія торкнулася озера — і вода спалахнула світлом, формуючи ледь видимі кола.

— А мене — ні.

…мамо… тату…
…це світ, де ви можете жити…
…але спершу… його треба врятувати…

Каел нахмурився.

— Від чого?

Небо на секунду згасло — як затухаюча свічка.

Потім стало холодно.

Занадто.

Арія обхопила живіт руками.

— Маленька?

…він… знайшов… тріщину…
…він іде…

Каел різко обернувся.

— Першотворець?

…він не може прийти сюди…
…поки що…
…але світ не закритий…
…і він шукає… мене…

Арія притиснула руки до рота.

— Вона… відчуває його?

Каел витягнув свої тіні, які тут уже слухалися.

— Нам треба знайти центр цього світу.
Місце сили.
Місце, яке дозволить… або закрити двері, або знищити шлях назавжди.

Дитина тихо сказала:

…я знаю… дорогу…

Каел взяв Арію за руку.

— Веди нас, маленька.

І світ навколо знову змінився, відкриваючи їм шлях, якому не було кінця.

Але віднині він був їхнім.