Те, що народжується у тиші між ударами світів

Світ зупинився так раптово, що навіть тіні перестали ворушитися.
Повітря застигло, немов стало твердим, як кришталь.
Жоден звук, жоден подих — нічого.

Арія відчула, як її тіло наче відірвалося від реальності.
Все навколо розчинилося, залишивши тільки одне:

Серцебиття її дитини.

Повільне.
Гучне.
Те, що ритмічно розчищало простір від чужої волі.

Світло Першотворця згасло.

Не зникло.
Саме згасло — як полум’я свічки, яке здув вітер, якого не існує.

Каел, застиглий у повітрі між кроками, різко впав на коліна, коли час відпустив його.
Він важко вдихнув, ніби вибираючись із глибини океану.

Але Арію це не звільнило.

Вона зависла у просторі, оповита срібно-чорною оболонкою — та, що тримала її дитина.

Першотворець стояв нерухомо.
Його очі — два розпечені сонця — дивилися не на Арію.
А на те, що рухалося всередині її черева.

— Неможливо… — прошепотів він, і його голос уперше звучав як голос смертного.

З темної оболонки на мить промайнув промінь срібла.

Потім — другий.

Арія відчула, як вона не дихає.
Не може.
Не вміє у цю мить.

Бо це було народження сили, яку не передбачили ні боги, ні тіні, ні світло.

І тоді дитина… заговорила.

…я не помилка…
…я не тінь…
…і не вогонь…
…я — між…
…я — більше…

Першотворець відступив на крок, уражений, мов поцілений списом.

— Це… неможливо… дитина між двома сторонами… дитина рівноваги…
— Ти не повинна існувати.

Камені під його ногами розтріскалися.

Каел рикнув:

— Вона існує. І ти нічого не зможеш змінити.

Першотворець підняв руку, але світло вже не слухалося його повною мірою — воно сіпалося, наче злякане.

— Я створив цей світ. Я створив вас. Я можу забрати—

…спробуй…

Це слово не прозвучало голосом дитини.
Ані магією.

Воно прозвучало реальністю.

І раптом Першотворець згорнувся, немов щось невидиме вдарило його всередину.
Ні тіні, ні вогню — просто… відпадіння світу, якому він наказував.

Він зітхнув — важко, болісно, по-людськи.

— Вона… сказала НІ мені…

Темна срібляста оболонка навколо Арії засвітилася яскравіше.

Каел кинувся до неї, але третина печери раптово розлетілася попелом від хвилі енергії.

— Аріє! — його голос зірвався. — Маленька, відпусти її! Вона не витримає!

…пробач…
…мамо…
…мені боляче…

Арія нарешті змогла ковтнути повітря — і закричала від болю.

Світло Першотворця згасло зовсім.
Він дивився на це, як на кінець світу:

— Вона руйнує тканину реальності… вона — рідкісніша й небезпечніша за все, що могло народитися…

Каел ступив уперед, підіймаючи тіні, мов меч.

— НЕ СМІЙ, — вигарчав він. — Вона — наша дитина.

Першотворець підняв руки.

— Я маю зупинити її. Якщо вона народиться зараз — світ розірве навпіл.

— Вона не народиться зараз! — закричав Каел. — Їй просто боляче!

Арія затремтіла, і їй на мить здалося, що вона впаде.

І вона впала б —
якби Каел не підхопив її на руки в ту саму секунду, коли оболонка тріснула.

— Дихай! Аріє, дихай! Чуєш мене? — його голос був не криком, а молитвою.

Вона встигла прошепотіти:

— Я… я не можу…

Її очі закотилися.
Тіло стало важким і м’яким одночасно.

Каел завив — тихо, як звір, що втрачає найдорожче.

— Ні. Тримайся. Будь ласка…

Першотворець підняв руки, збираючи світло.

Каел піднявся з нею на руках.

Його тіні вирвали простір позаду, відкриваючи чорний прохід.

— Не смій, — попередив Першотворець. — Ти зруйнуєш світ.

Каел підняв голову, очі його палали темним, глибоким полум’ям тіні.

— Я зруйную тисячу світів.
Але не віддам тобі їх — ні її, ні нашу дитину.

Першотворець зробив крок до нього.

Каел ступив назад — у розлом між світами.

Світло кинулося за ним.

Тіні зімкнулися.

Світ розірвало.

І Каел разом з Арією й ненародженою дитиною зник у темній вирві між вимірами.