Дитина,що змінює світ

Каел ніс Арію на руках, залишаючи позаду святилище, яке руйнувалося під вагою магії, що пробудилася занадто рано.
Камені, що тисячі років стояли непорушно, тепер розсипалися сірою крихтою.
Тіні Першоджерела зникали в землю, ховаючись від сили, якої не очікував навіть сам Першотворець.

Ліс був темний.
Холодний.
Тиша не належала природі — вона належала страху.

Але в руках Каела було тепло.
Слабке, але живе.

Арія.

Вона втратила багато сил. Її голова лежала на його грудях, дихання було уривчасте.
Проте її руки все ще трималися за живіт — захищали дитину.

— Тримайся, Аріє, — прошепотів Каел, стискаючи її ніжніше, ніж будь-коли. — Я відведу тебе подалі від нього. Куди завгодно. Лише… тримайся.

Вона ледь розплющила очі.

— Я… я в порядку…

— Ні, — його голос затремтів.
Він завжди був каменем, холодним, рівним.
Але не зараз.
— Ти віддала все. Ти могла…

Він замовк, не в силах вимовити слово померти.

Арія притулилася лобом до його грудей.

— Я мусила. За нас.

Він притиснув її ближче.
За кожною її слабкою ноткою був біль, що рвав його навпіл.

Каел зупинився біля старої ущелини — глибокої, зарослої густим темним мохом.
Під нею була печера.
Вхід до неї закривали корені, сплетені природою й магією.

— Тут, — сказав він.
Його тіні ковзнули вперед, обплітаючи вхід силою, яка поки що була йому підвладна.

Печера була сухою, прихованою, мов створена для того, щоб ховати те, що здатне змінити світ.

Каел поклав Арію на м’який шар листя й моху.
Її дихання трохи вирівнялося.

— Ти принесеш мені воду? — прошепотіла вона.

— Я принесу тобі все, що потрібно, — відповів він і схилився ближче.
Його чоло торкнулося її чола.
Тремтіння пройшло по його тілу.
— Не залишай мене знову.

Арія ледь усміхнулася.

— Я нікуди не йду.

Вона поклала його руку на свій живіт.
Каел здригнувся, бо тепло було інакшим.
Сильнішим.
Глибшим.

— Вона… — прошепотів він. — Вона стала сильнішою.

Арія кивнула.

— Вогонь… і тінь… це все відгукується в ній.

Каел заплющив очі й торкнувся лоба до її живота.

— Маленька… будь живою… будь сильною…

Раптом щось сталося.

Тепло, що йшло від живота Арії, різко посилилося.
Каел відсмикнув руку від несподіванки.

— Що це? — він різко нахилився до неї. — Аріє?!

Вона зойкнула від різкого жару, але не від болю — від шоку.

В повітрі між ними…
спалахнув маленький вогник.

Білий.
Маленький.
Немов світлячок.

Він звис із повітря, тремтів… і тихо ворушився, наче намагався сказати: я є.

Каел завмер.

— Це… її магія… назовні?

Арія простягнула руку.
Білий вогник торкнувся її пальців — зовсім легенько, як подих.

І полетів до Каела.

Тіньові нитки зникли від цього дотику.
Неначе хтось погладив нічне небо.

Каел не дихав.
Він підняв руку — білий вогник ковзнув по ній, не залишивши опіку.
Навпаки — там, де він торкався, тінь відступала.

— Моя маленька тінь… — прошепотів він. — Вона не боїться мене.

Арія всміхнулася крізь сльози.

— Вона ніколи не боялася.

Вогник зробив маленьке коло між ними…
і розтанув, ніби увійшов назад у Арію.

— Це… не просто дитина, — прошепотів Каел. — Це щось більше…

Арія кивнула.

Вона поклала руку на живіт, погладжуючи місце, де зник вогник.

— Вона показала себе, бо ти поруч.

Каел опустився на коліна й знову торкнувся її руки.

— Я захищу вас. Навіть від себе. Навіть від темряви. Навіть від нього.

Арія вже хотіла відповісти, але…

Раптом дитина знову ворухнулася.

Сильніше.

Гарячіше.

Голос всередині промовив:

…тато… мама… слухайте…
він… не сам…
він повертається…
і приводить тих, кого ти не зупиниш, тату…
ніхто не зупинить…

Каел стиснув кулаки.

— Скільки часу в нас?

Відповідь була тихою, але гострою, як лезо.

…доба…
може… менше…

Арія схопила Каела за руку.

— Що ми будемо робити?

Каел підняв голову, а його тіні заворушилися за спиною.

Його голос став глибоким, як ніч:

— Ми будемо битися.
— Я — за вас.
— Ти — за неї.
— А наша дитина…

Він глянув на її живіт.

— …стане тим, що зломить або врятує весь світ.

І в печері стало тихо.
Але це була не тиша спокою.

Це була тиша перед війною.