Війна,якої ніхто не хотів

Тіні за межами святилища рухалися густими рядами, як чорний туман, що вспливає з безодні.
Вони не шелестіли, не дихали, не ступали — вони ковзали, наче знімали з реальності звук.

Арія стискала живіт, притиснувшись до грудей Каела.
Він стояв перед нею, ніби опора світу, але його спина була напружена так, що здавалося — ще мить, і темрява розірве його зсередини.

— Це… не твої тіні, — прошепотіла вона. Голос її тремтів.

— Ні, — відповів він хрипло.
Його очі стали чорними до краю, як ніч без місяця.
— Це ті, кого не можна контролювати. Древні. Створені не людьми, не магами… а ним.

Арія вловила одне слово.

— Ним?

Каел стискав її в обіймах сильніше.

— Тим, хто завжди був моїм страхом. Творцем тіней. Першим. І єдиним, кого я не можу перемогти.

Камені в колі пульсували червоним, ніби їх били зсередини.
Мох під ними тлів.
Повітря стало таким холодним, що дихання Арії перетворилося на білу пару.

Перші тіні ковзнули ближче.
Ні лиця.
Ні тіла.
Тільки безодня.

— Стій! — Каел ступив вперед.

Його власні тіні здійнялися з-під землі, охопили його плащ, руки, спину.
Вони гарчали, шипіли, ставали гострими, як леза.

Але коли вони торкнулися древніх тіней —
розсипалися пилом.

Каел здригнувся всім тілом.

— Як…? — Арія відчула, як холоне всередині.

— Вони не визнають моєї влади, — прошепотів він. — Я для них — помилка. Слабка ланка.

Одна з тіней підняла «обличчя».
І вп’ялася у Арію порожнечею.

— Вона… не твоя, — промовило створіння голосом, що здавався далеким гуркотом грому. — Вона — наша.

Каел зірвався.

— ВОНА МОЯ!
Його крик розірвав повітря.

Тіні відступили на півкроку.
Не від страху — від здивування.

— Твоя? — відлуння прокотилося святилищем. — Ти, що народжений з темряви, що не має душі цілісної?..
Тіні нахилили «голову».
— Ти, дитя пороку, що не створене любов’ю?..

Арія зробила крок вперед, силкуючись стримати тремтіння.

— Не смійте… так говорити про нього.

Тіні відступили ще.
Неначе їх щось обпекло.

— Вогонь… — прошелестіли вони. — Вона знає свою силу.

— Я не дозволю вам торкнутися ні мене, ні моєї дитини, — сказала Арія.
Її голос був тихішим за шепіт, але твердішим за камінь.

Одна з тіней протягнула тонкий, як дим, силует руки до її живота.

— Там — сила. Там — ключ. Там — новий світ.
Порожній погляд повернувся до Каела.
— І ти знищиш її.

Каел зціпив зуби.

— Я знищу все, що піде проти неї.

Древні тіні нависли над ними.
Повітря стало, мов перед штормом.

Каел зробив крок уперед, притиснувши Арію за себе.
Тіло його було напруженим, як струна, а в очах вирувала темрява, якої вона ще не бачила.

— Заберіть мене, якщо хочете, — сказав він тихо. — Але її не чіпати.

— Ти готовий віддати життя? — запитали тіні.
Голоси змішалися в один, глухий, давній.

— Так.
Без паузи.
Без сумніву.

Древня тінь ніби вдихнула.

— А душу?

Каел не вагався.

— Якщо це її врятує — так.

Арія відчула, як щось рветься в ній.

— НІ!
Вона схопила його за руку.
— Не смій! Не смій їм давати себе! Я не дозволяю!

Каел повернувся до неї.

Його очі вперше за довгий час стали… людськими.
Тінь у них змішувалася з ніжністю.

— Аріє…

Він хотів торкнутися її щоки, але стримався.

— Це — єдине, що я можу зробити.
Його голос був спокійним, тихим.
— Бо життя, яке ти носиш, — важливіше за мене.

Його темрява стала прозорішою.
М’якою.
Сірим світлом, яке хотіло захищати, а не руйнувати.

— Каеле, я не дозволяю тобі помирати! — у її голосі був біль, який розривав груди. — Не після всього… не зараз… я не…

Голос обірвався, коли дитина всередині її збурилася — сильніше, ніж будь-коли.

Каел почув.

І страждав.

Одна з древніх тіней нахилилася до Каела.

— Віддай нам себе.
Тінь торкнулася його грудей, де билася серцева тінь.
— І ми не заберемо дитину.

Арія кинулася вперед.

— НІ!

Каел схопив її за плечі й втримав.
Його голос був розбитим:

— Я не залишу вас.
Пауза — довга, болісна.
— Але я не дозволю вам померти через мене.

— Каеле, послухай! — її сльози текли по щоках. — Я не витримаю, якщо ти… якщо ти підеш…

Він м’яко взяв її обличчя в руки.
Його пальці тремтіли.

— Аріє…
Його чоло торкнулося її.
— Я вибрав тебе з першої миті.
Його голос зірвався.
— І якщо ця темрява забере мене — знай: я не жалкуватиму ні про що.

Камені навколо загуділи.
Тіні Першоджерела простягнули руки до нього.

— Настав твій час, дитя тіні.

Каел видихнув.

І в ту мить Арія зробила те, чого не очікував ніхто.

Вона закрила руки на його грудях —
і випустила весь свій вогонь.

Полум’я вибухнуло.
Яскраве.
Біле.
Живе.

Святилище засвітилося так, ніби в нього впало сонце.

Тіні заверещали.
Відступили.
Загорілися фіолетовим вогнем.
Камені тріснули, випускаючи стару магію.

Каел, обпалений її світлом, дивився на неї так, ніби бачить її вперше.

— Аріє…
Його голос був повний шоку.
— Ти…

Вона стояла перед ним —
очі золоті, як розплавлений метал,
шкіра світилася,
волосся здіймалося, мов від вітру, який дмухав не зовні, а з середини.

Вона перетворилася на вогняне серце, що билося за трьох.

— Я не дозволю забрати ні тебе, ні нашу дитину, — сказала вона.
Голос її лунав, як дзвін.

Вона розвела руки —
і древні тіні вперше за віки відступили назад.

Від страху.
Від сили.
Від вогню, якого не мало бути.