Тінь,яка не перестала бути людиною

Камені світились нерівним білим світлом, сліпили очі.
Повітря у святилищі стало таким густим, що Арія ледве могла вдихнути.

І тоді він увійшов.

Каел.

Але не той, якого вона знала.

Це був силует, загорнутий у тіні, що вирували навколо нього, як чорні буревії.
Він ступив у коло каменів — і світло від них наче боялося торкнутися його.
Камені затремтіли, ніби протестуючи, але не могли стримати його.

Його очі стали іншими.
Не чорними.
Не срібними.
А темними, як безодня, що поглинула світло.

Він пройшов уперед, навіть не зупиняючись.
Тіні за його спиною вигиналися, шипіли, розривали повітря.

Арія не змогла встати.
Її ноги відмовилися слухатися.
Вона могла лише дивитися.

— Каеле… — прошепотіла вона.

Він зупинився.

На мить.

І це «на мить» зламало все.

Його погляд упав на її живіт.
На її руки, які захищали маленький вогник.

Його груди здригнулися різко.
Так, що тіні за його спиною впали мовчки, немов їх хтось зіштовхнув.

— Ти…
Його голос був низьким, глухим, ніби промовлений крізь загуслу темряву.
— …покликала мене.

Арія кивнула повільно.

— Так.

Його очі різко звузилися.

— Хтось був тут… до мене.

Це не було питанням.
Це був вирок.

Тіні піднялися, намагаючись знайти слід того, хто щойно зник.
Каел зробив крок уперед — і земля під ним тріснула.

— Він торкався тебе? — голос був лезом.

— Ні, — Арія поспішно відповіла. — Ні, він… він не торкнувся мене. Але він…
Її голос затремтів.
— Він хоче нашу дитину.

Каел стиснув кулаки.

Тіні під його ногами закрутилися у вирі, утворюючи чорну спіраль.

— Він хотів забрати… мою дитину?
Його голос перестав бути людським.

Арія вдихнула різко, відчувши, як щось у ньому… тріснуло.
Ні, не щось — межа.

— Каеле, послухай…
— Як він наважився… — прошепотів він, і в його голосі з’явився такий біль, що Арії захотілося затулити вуха.
— Як він наважився підійти до неї? До сил, що в ній росте? До того, хто…

Він урвав себе.

І вперше за весь час — відвів погляд.
Від сорому, від люті, від того, що не мав права сказати вголос.

Арія подала руку вперед.

— Каеле…

Його плечі здригнулися.

І всі тіні зникли.
Просто впали, як гаснучі зірки.

Він стояв тепер перед нею людиною.
Болісною, розірваною, але людиною.

— Я…
Його голос урвався, він вдихнув ще раз і наважився продовжити:
— Я злякався за тебе так сильно, що перестав бачити світ. Я не… не міг…
Його голос зламався вперше з того дня, коли вони зустрілися.
— Я не міг дихати без тебе.

Арія підвелась, хоч ноги підкошувалися.

— Я знаю.

Він підняв голову.
І в його очах було те, що вона не бачила ніколи:

страх втрати.

Глибокий.
Бездонний.
Убивчий.

— Ти покликала мене…
Він вдихнув тремтливо.
— Тож ти… більше не тікаєш?

Вона хотіла сказати «так».
Хотіла кинутися в його обійми.
Хотіла сказати, що все добре, що вона хоче бути з ним.

Але згадала слова того створіння:

«Вибери:
зберегти дитину — чи зберегти його.»

Серце Арії знову потемніло від страху.

— Каеле…
Вона опустила руки на живіт.
— Він казав… що твоя сила може зашкодити їй.

Каел завмер.
Його обличчя скам’яніло.
Тіні піднялися, але він жестом наказав їм зупинитися.

— Він брехав.

— А камені? — Арія вказала на світло, яке мерехтіло довкола.
— Камені ніколи не реагували на мою присутність так сильно.

Каел заплющив очі.

— Бо вони…
Його голос став майже нечутним.
— …бо вони хочуть забрати мене від тебе.

— Чому?

Він відкрив очі.

І Арія відчула холод.

— Бо я створений з тієї самої темряви, що може вбити її… якщо дозволю тіням брати наді мною верх.

Вона відступила на півкроку.

Каел побачив це — і щось у його грудях зламалося.

— Я ніколи не торкнуся її силою, — прошепотів він. — Ніколи. Я… люблю…

Він урвався.

Арія затремтіла.

— Скажи, — попросила вона. — Скажи, що відчуваєш. Мені потрібно чути правду.

Каел підійшов ближче, але дуже повільно — так, ніби боявся злякати.

— Я люблю тебе так сильно, що темрява всередині мене… перестає мене слухатися.
Його голос був болем.
— Я люблю тебе так, що якщо вибір буде між твоїм життям і моїм — світ спалиться разом зі мною.

Арія заплакала.

І в ту ж мить дитина всередині її ворухнулася.
Яскравий, теплий вогник.

Каел почув.
Він здригнувся.
На мить тіні стали м’якими, майже світлими.

— Вона… відповіла на мої слова? — пошепки.

Арія кивнула, не в силах говорити.

Каел опустився перед нею на коліна.
Його рука тягнулася до її живота — але він зупинився за волосину до дотику.

— Можна? — тихо.

Арія взяла його руку і сама поклала її на себе.

Темрява зникла.
Вогонь спалахнув.

Каел завмер.
Його очі затуманилися.
Він дихав уривчасто, так, ніби торкнувся самого життя.

— Моя маленька тінь… — прошепотів він. — Моє полум’я…

І вперше за весь час Арія побачила в його очах не біль, не страх, не прокляття.

А любов.

Справжню.

Глибоку.

Та, що руйнує та рятує водночас.

Але камені загуділи.
Сильно.
Різко.

Арія різко зойкнула — щось торкнулося її зсередини.
Дитина заворушилася в страху.

Каел підхопив її в обійми.

— Що відбувається?!

Камені спалахнули червоним.
Тіні за межами кола завили.

А голос їхньої ненародженої дитини прошепотів:

…він повернувся…
той… хто хоче нас…
він іде… і не сам…

Каел підняв голову.

І вперше за весь час — справді злякався.

— Аріє… — він притиснув її до себе. — Ми не самі.