Той,хто прийшов першим

Камені навколо раптово пригасли, немов хтось затулив їхнє світло долонею.
Повітря у святилищі змінилося — стало важчим, холоднішим, густим, як перед бурею.

Арія не одразу зрозуміла, що саме відбувається. Її долоня ще лежала на грудях, де хвилину тому вона відчувала теплий відгук Каела, той тонкий, ледь чутний місток між двома серцями.

Але тепер — зв’язок урвався.
Так різко, ніби хтось лезом перерізав скляну струну.

— Каеле…?
Вона спробувала відчути його знову.
Тиша.

Повна.
Мертва.

Її серце впало.

…не він… — прошепотів слабенький голос усередині.
…це не тато… це… інший…

— Хто? — Арія прошепотіла, але відповідь прийшла не зсередини.

А з-за каменів.

Повітря заворушилося.
Тіні здригнулися й розступилися, як живе море, що тікає від хижака.

І в центр святилища ввійшов він.

Високий.
Худорлявий.
Шкіра бліда, як попіл.
Очі чорні, без зіниць — наче провалля.
Пальці довгі, майже кістляві, ніби створені для того, щоб торкатися чужих сердець.
Рухи — плавні, нечутні.

Він не йшов.
Він повз тінню, нечутною і древньою.

Арія відступила назад, хоч за спиною була лише стіна каменів.
Повітря стало холодним, як зимова вода.

Створіння зупинилося просто перед нею.
І посміхнулося — довгою, тонкою, мертвою посмішкою.

— Дитина Вогню… — прошепотів він так тихо, що її шкіра покрилася мурашками. — Я відчуваю її дихання…

Його голова нахилилася.
Неначе він слухав музику всередині її живота.

— Тепла… крихітна… але в ній — сила.
Його голос потемнів.
— Тінь і Вогонь умішалися занадто глибоко. Це… небезпечно.

Арія прикрила живіт руками.

— Не підходь.

Створіння моргнуло повільно, наче не розуміло сенсу слова "ні".
Потім посмішка зникла — тіні на його обличчі зібралися, утворюючи суворий вираз.

— Я не прийшов нашкодити дитині.

— Тоді чого ти хочеш? — голос Арії зламався.

Створіння підняло руку.
Пальці були такими довгими, що здавалися чужими цьому світу.

— Я хочу взяти її до того, як вона народиться.

У Арії перехопило дихання.

— НІ!!!

Вогонь рвонув із її долонь — яскравий, гарячий, інстинктивний.
Створіння не відступило.
Полум’я торкнулося його руки… і згасло.

Повністю.

Як свічка, заткнута пальцями.

Його очі блиснули неприємним задоволенням.

— Твоє полум’я сильне, але нестале.
Пальці повільно опустилися.
— А в ній — хаос. Така дитина не виживе у світі людей. І в світі тіней теж ні.

— Вона виживе, — Арія стиснула кулаки. — Я не дам нікому торкнутися її!

Створіння не моргнуло.

— Каел Дрейвен зруйнує себе, якщо я не заберу її зараз.

Арія завмерла.

І він продовжив:

— Його сила пожирає все. Він думає, що тіні служать йому. Але насправді — він служить тіням.
Сухий подих.
— Він згорить. І забере всіх, хто поруч.

Арія хитала головою.

— Ти брешеш…

— Ні.
Створіння торкнулося одного з каменів, і той спалахнув чорним світлом.
— Ці камені дали йому силу, але вони забирають частину його душі. Якщо дитина народиться поблизу нього… вона поглине його рештки. І помре разом із ним.

Арія відчула, як серце стискається, ніби хтось обмотав його мотузкою.

— Ти хочеш… забрати мою дитину?

— Ні.
Пауза.
— Я хочу врятувати її.

— ЦЕ НЕ ПРАВДА! — Арія закричала.

Створіння нахилило голову, його голос став глухим, низьким:

— Каел був першим сином тіні. Я — останнім.
Його погляд пронизував, як крига.
— І я знаю, чого він боїться найбільше.

— Чого?!

— Тебе.

Камені раптом задрижали.
Десь далеко — глибоко у лісі — тіні завили.
Повітря стало густим, немов хтось роздирав небо.

Створіння підняло голову.

— Він іде.

Арія відчула, як її дихання збилося.
Голос дитини тремтів:

…мама… він поруч… він близько…

Створіння підняло руку й спокійно відступило вбік.

— Він не має бачити мене першим.
Пальці торкнулися тіні.
— Але він побачить тебе останньою… якщо не зробиш вибір зараз.

— Я НЕ ДАМ ТОБІ ЗАБРАТИ ЇЇ!

Створіння не ворухнулося.

— Я не можу її торкнутися.
Його голос знову став тихим, як холодний вітер.
— Але він може.

— Каел? — Арія ледве вимовила його ім’я.

Створіння зробило крок назад — у самий центр тіні.

— Він зробить вибір, який зламає тебе.
І саме тому ти повинна обрати першою.

Безодня зашипіла.
Камені спалахнули різко.

Створіння прошепотіло:

— Вибери:
зберегти дитину — чи зберегти його.

І щезло.

Розчинилося в повітрі, ніби ніколи й не існувало.

Тиша впала так стрімко, що Арія на мить оглухла.
Вона впала на коліна, вхопившись за мох, намагаючись дихати.

— Це… не може бути…
Сльози текли по щоках.
— Не може… я не дозволю цьому…

І тоді
— земля затремтіла.
Тіні за межами кола завили.
Камені спалахнули білим світлом.

І вона почула кроки.
Повільні.
Важкі.
Гнівні.

…він прийшов… — прошепотіла дитина.

І Арія знала:

Каел повернувся.

Але він не був тим Каелом, якого вона знала.

Він ішов сюди, як буря.
Як сутінки.
Як темрява, що втратила все — і готова зруйнувати світ, аби знайти одну людину.

Його тіні лютували.

І коли він увійшов у святилище —
очі Арії зустріли очі чоловіка, який уже не був собою.