Місце,куда навіть тіні не ступають

Їхня дорога тривала довго — довше, ніж Арія могла витримати. Каел ніс її майже весь шлях, бо кожен крок давався їй важко. Ліс змінювався: звичайні дерева зникали, натомість з’являлися старі, викривлені, з темною корою, що здавалася обвугленою.

Тіні ковзали попереду, але чим ближче вони були до мети, тим повільніше рухалися.
Наче… боялися.

Арія це відчула.

— Чому вони завмерли? — прошепотіла вона.

Каел відповів не одразу.

— Ми підійшли близько.

— До чого?

— До місця, де закінчується моя влада.

Вона підняла голову з його плеча.
Її серце стислося.

— Ви хочете сказати, що навіть тіні не можуть зайти туди?

— Вони не сміють, — уточнив він. — У цьому місці… тіні стали тінями. Там їх створили. Там народилося все, що від мене.

Він зупинився на краю галявини.
Перед ними височіли камені, розставлені колом — високі, майже чорні, вкриті невідомими письменами.
На землі лежав густий, мов шерсть, мох. Повітря було важким, наче насичене стародавньою магією.

— Це… — Арія ледве видихнула. — Це живе.

— Так.
Каел поставив її на ноги, тримаючи за талію.
— Я народився тут. Я проклятий тут. І саме тут ти будеш у безпеці.

Камені не просто стояли — вони пульсували.
Слабко.
Наче серце, що б’ється раз у хвилину.

Кожен удар відповідав відлунням у грудях Арії.
Її власний вогонь завмер.
Тихо.
Слухався.

— Це місце… воно… — вона боялася закінчити.

— Воно старше за королівства, — спокійно сказав Каел. — Старше за боги. Тут перебувала темрява, перш ніж з’явилося світло.
Його голос звучав тихіше, ніж зазвичай.
Сумніше.
— Тут я вперше почув їхні голоси. Тіні… спочатку були духами. Їх викликали маги, що хотіли влади. Але вони не зуміли їх приборкати… і загинули.

Він провів пальцями по одному з каменів.
Камінь засвітився слабким сріблом.

Арія торкнулася іншого — і той засвітився золотом.

Каел різко повернувся до неї.

— Не торкайся каменів без мене.

— Чому?

— Бо вони впізнали тебе.
Його очі потемніли.
— А це неможливо.

Арія здригнулася.

— Якщо вони впізнали в мені вогонь… це погано?

— Це означає, що вони давно тебе чекали.

Її серце впало.

— Чекали… мене? Навіщо?

Каел ступив ближче.
Дуже близько.

— Бо ти — частина пророцтва, Аріє. І це місце… воно знає твою дитину ще до її народження.

Вона притулила руки до живота, ніби захищаючи.

— Ти не в небезпеці, — додав він м’яко.

— У небезпеці ми всі, — прошепотіла вона.

Він провів її між каменями.
Центр кола був порожнім, але земля там була надзвичайно теплою, ніби під нею жила вогняна ріка.

Арія сіла на мох — він був м’яким, наче ковдра.
Каел став перед нею.

— Ти повинна знати ще одне, — сказав він.

— Що?

Він опустився на коліно, дивлячись їй в очі.

— Ці камені не просто створили тіней. Вони дають їм силу.
Він поклав руку на землю.
Тіні навколо вибухнули слабким шепотом.
— Але вони забирають щось взамін.

Він підняв очі на неї.
У них був біль.

— Щороку вони забирають частину моєї душі.

Арія відчула, як по її шкірі пройшла хвиля холоду.

— Ви… помираєте? — її голос ледь не зламався.

— Я тану.
Він злегка всміхнувся — прісно, болісно.
— Така ціна за те, щоб керувати тінями. Я не сказав тобі раніше… не хотів лякати.

— І це триває вже… скільки?

— Десятки років.

Арія прикрила рота рукою.
Тіні навколо ніби шепотіли його біль.

— Чому ви не сказали мені?

— Бо тепер це вже неважливо.

Вона підняла очі.

— Як це «неважливо»?!

Каел простягнув руку, але не торкнувся.

— Бо в тобі — наша дитина.
Його голос зірвався.
— І вона відчуває мою темряву. Вона боїться її.
Він упустив погляд.
— Вона слабне через мене.

Арія відчула, як світ навколо неї зупинився.

— Ти хочеш сказати, що… ти можеш зашкодити їй?

— Так.
Його голос був тихим, зламаним, чесним.
— Якщо я буду поруч надто довго.

Тіні затремтіли.
Камені приглушено жалібно засвітилися.

— Тому ми тут, Аріє, — прошепотів він. — Тут темрява не може підійти до тебе близько. Тут моє прокляття слабшає.

Він підняв голову, і його очі були повними болю, який він ніколи не показував.

— Я не можу втратити вас. Але якщо я залишуся поряд… я можу втратити її.
Його голос тріснув.
— І тебе.

Арія затримала подих.

Їхній погляд з’єднався — вогонь і тінь, полум’я і темрява, які ніколи не повинні були зустрітися.

— Що ви хочете сказати? — пошепки.

Каел уперше за весь час відвів погляд.

— Я повинен піти, — сказав він дуже тихо. — Поки камені не очистять тебе від моєї темряви. Поки дитина не стане сильнішою. Поки ти… не вирішиш, чи хочеш бачити мене.

В Арії серце порвалося на частини.

— Ні… — прошепотіла вона. — Не зараз… не після всього…

Він обережно торкнувся її волосся — єдиний дотик, який дозволив собі.

— Я повернуся, Аріє.
Його голос був темним і ніжним.
— Я знайду тебе знову. Але тепер…

Він відставив її листяний пасм і пошепки додав:

— …я мушу дати тобі час.

Тіні піднялися, обіймаючи його.
Камені освітилися бляклим світлом.

— Каеле… — прошепотіла вона.

— Скажи моє ім’я ще раз, — тихо попросив він. — Я візьму його з собою. Щоб не зійти з розуму без вас.

— Каел…

Він заплющив очі.
Цей звук був для нього останнім ковтком повітря.

І тіні забрали його, як хвиля забирає камінь у море.

Арія залишилася сама серед каменів, що дихали стародавньою магією.

Серед місця, де її дитина вперше ворухнулася.

І серед світу, який починав розв’язувати війну за те, що вона носила в собі.