Тінь,що знайшла її запах

Ліс був темним, але Каел ішов крізь нього так, ніби бачив кожне дерево, кожну тріщину в корі.
Тіні стікали з нього, як чорний туман, ковзаючи вперед і повертаючись назад з уривками видінь, які тільки він міг прочитати.

Не бачив сонця три дні.
Не відчував утоми.
Не чув нічого, окрім її імені у власних думках:

Арія.
Арія.
Арія.

Його світ став вузьким, зосередженим на одному — на ній.
На її сліді.
На її серці, що билося десь у темряві разом із іншим — слабким, ледь відчутним.

Він відчував дітей тіні.
Він відчував усіх магів.
Він відчував більших демонів.

Але тепер він відчував інше життя, що пульсувало в ній.

Їхню дитину.

І це палило його зсередини сильніше, ніж будь-яка магія.

Він знайшов хатину на третій день після втечі Арії.

Двері були вибиті.
Каміння обвуглене.
Земля — покрита слідами полум’я.

Каел стояв у порозі, стискаючи кулаки так сильно, що побіліли пальці.
Тіні навколо нього втягувалися глибше в землю, наче відчували його гнів.

На обпеченій підлозі лежав уламок тканини — її плащ.
Той самий, що був на ній у день зустрічі.

Каел підняв його, торкнувся пальцями, підніс до обличчя і вдихнув:

— Ти була тут…
Його голос зірвався.
— І ти боялася.

Він бачив усе, що тут сталося — так, ніби дивився на спалений світ очима тіней.

Створіння, що стояло над нею.
Її інстинкт, що захистив дитину.
Її вогонь, що відповів на небезпеку, як жива істота.

Каел затиснув зуби.

— Хто наважився…
Його голос став тихим, смертельним.

Тіні відповіли.

Вони піднялися над долівкою чорними хмарками, спліталися у форму — високого, худого, з довгими пальцями.

Створіння з безодні.
Те, що не мало перетнути кордони людських земель.

— Жнець… — прошепотів Каел.
Його очі потемніли.
— Він не смів торкнутися її.

Тіні затремтіли поруч із ним, відчуваючи його лють.

— Він пішов за нею, — сказали вони через вібрацію повітря. — Він чує нове життя. Він відчуває силу, яка може стати загрозою для темних божеств.

Каел зчепив зуби.

— Той, хто дав життя тіням, — повторив він слова, які прочитав у вогні на обвугленій стелі. — Не смій думати, що ти забереш мою дитину.

Тіні змінили форму: показали напрямок у глиб лісу.

І Каел рушив.

Він ішов серед ночі, серед дня, не зупиняючись.
За ним тягнулася хвиля тіней.
Дерева схилялися, коли він проходив повз.
Птахи замовкали.

І раптом у повітрі з’явився запах.
Теплий.
Знайомий.
Найбільш болісний на світі.

Запах її волосся.
Запах її вогню.
Запах дитячого життя, що народжувалося під її серцем.

Каел завмер, і його тіні втягнулися назад, як від порогу святині.

— Вона близько, — прошепотів він.

Темрява під ногами заструмилася далі між корінням, мовби прокладала шлях.

І тоді він почув звук.

Тихий.
Слабкий.
Якби він був людиною — не почув би.

Крок.
Легкий, обережний.

Потім другий.

Потім — швидке, переривчасте дихання.

Вона.

Каел рвонув уперед так, що тіні ледве встигли за ним.

Арія сиділа в тіні дерева, тримаючись за живіт.
Обличчя — бліде.
Губи — потріскані.
Очі — тривожні, але вперті.

Вона приховувалася добре. Надто добре, щоб звичайна людина могла знайти її.

Але не він.

Він зупинився за кілька кроків.
Тіні обережно ковзали навколо нього, але не рухалися вперед — він заборонив їм торкатися її.

Його голос прозвучав тихо:

— Аріє.

Вона здригнулася.

Повільно підняла голову.

Їхні погляди зустрілися.

Її — повні напруги, страху, тривоги, болю.
Його — наповнені чимось, що він ніколи не дозволяв собі відчувати.
Втраченістю.

— Ти… — її голос зірвався. — Як ти мене знайшов?

— Я завжди знайду тебе, — відповів він.

Вона намагалася підвестися — але різкий біль змусив її схопитися за живіт.
Каел кинувся до неї, але вона відсахнулася.

— Не торкайся! — вигукнула вона.
— Я не зроблю тобі боляче.
— Ти вже зробив… — прошепотіла вона.

Це вдарило сильніше за будь-яке лезо.

Її обличчя смикнулося, коли біль знову повернувся.
Каел опустився перед нею на одне коліно.

— Аріє… ти поранена?

Вона похитала головою.

— Не я.

І тоді він зрозумів.

Дитина.
Вогонь у ній.
Сила, що розросталася.

Щось було не так.

— Дозволь мені допомогти, — його голос був тихим, ніжним, не схожим на голос Повелителя Тіней. — Прошу.

— Я не можу вам довіряти, — її голос затремтів. — Ви привезли мене в замок, знаючи…

— Я привіз тебе, бо ти була в небезпеці.
— А тепер я в небезпеці ще більшій!
— Так, — його голос тріснув.
Він зняв з себе накидку, накриваючи її плечі.
— Бо ти одна. А не повинна бути.

Він торкнувся пальцями землі.
Тіні стікалися, але не торкалися її — вони кружили навколо, мов охоронці.

— У лісі є хтось інший, — сказав він. — Хтось, хто полює на тебе.
— Я знаю, — видихнула вона. — Він приходив.

Каел глянув на неї так, ніби не дихав.

— Він… торкався тебе?

— Ні.
Вона погладила живіт.
— Вогонь захистив.

Він закрив очі.
Полегшення було різким, болючим.

— Я відведу тебе в безпечне місце.

— Ні, — вона знову спробувала підвестися. — Я не повернуся в замок.

— І не потрібно.
Каел підняв її легенько, так, ніби вона була полум’ям, якого він боявся роздмухати.
— Є місце, куди Рада не може увійти. Де тіні не слухаються навіть мене. Де ти зможеш відпочити.

— Де?

Він глянув у темряву лісу.

— Там, де почалося моє прокляття.

Арія застигла в його руках.

— Ви хочете… щоб я довірилася вам?