Повелитель тіней

Світ без тіней-але з новим страхом

Ліс зустрів її тишею.
Не тією, що буває вночі, коли дерева сплять, а тією, що приходить, коли світ затамовує подих перед бурею.

Арія бігла, не зупиняючись.
Гілки різали руки, холодне повітря обпалювало легені, мокрий мох ковзав під ногами. Але вона бігла далі — аж поки коліна не підкосилися, і вона впала в стару лісову яму, вкриту опалим листям.

Лежала там кілька довгих хвилин — тремтяча, знесилена, втрачена.

Лише коли біль у грудях почав стишуватися, вона обхопила руками живіт.

Там, де горів її новий вогник.

— Я не дам тебе нікому, — прошепотіла вона. — Нікому.

Її пальці злегка здригнулися.

Так почалася її втеча.

1. Дні, що пахли холодом і страхом

Світ за стінами замку був іншим.
Жорсткішим. Гучнішим. Холоднішим.

Арія тікала далі, орієнтуючись інстинктами.
Вона уникала людей, бо знала: чутка про «дівчину з вогнем» розлітається швидко. А ще швидше — про «вогонь, що втік із замку Тіней».

Вона спала в корінні старих дерев, пила воду зі струмків, їла те, що знаходила. Її магія допомагала вижити, але вона боялася користуватися нею.
Кожна іскра — це слід.
Кожен слід — шанс, що він знайде її.

І він знайде.

Це було неминуче.

2. Села, які шепотіли ім’я Тіні

Через кілька днів вона вийшла до маленького села на краю людських земель.
Селяни шепотілися біля колодязя:

— Кажуть, Повелитель Тіней шукає когось…
— Я чув, знищив цілу резиденцію Ордену…
— Усі, хто бачив його, кажуть: він став гірший за бурю…

Арія стояла поруч, закутавшись у старий плащ.

Її серце стискалося:

Він намагається знайти мене… насиллям?

Вона хотіла ненавидіти його.
Після всього — мала б ненавидіти.

Але частина її… боялася за нього так само, як боялася його.

3. Розбитий прихисток

На околиці села вона знайшла покинутий будиночок — старий, з тріснутими вікнами й прохолодою в кутках.
Вона вперше за дні змогла розпалити маленьке багаття.

Вогонь був слабким, але своїм.

Вона сіла, поклала руки на живіт і тихо промовила:

— Я не знаю, ким ти станеш.
— Я не знаю, чи захочу, щоби ти дізнався, ким був твій батько.
— Але я зроблю все, щоб ти народився в безпеці.

Полум’я відповіло м’яким потріскуванням.
А десь у темряві заворушилися тіні.

Не його. Інші.

4. Полювання Тіней

Каел знайшов її слід на другий день.

Він стояв над розтоптаною землею біля річки, стискаючи в руках її стару хустку. Щоки, колись беземоційні, були поорані злістю й чимось темнішим.

— Де вона? — ричав він на вартових, що боялися відповісти.
— Ми не знаємо, мілорде… вона… розчинилася…

Тіні поряд тремтіли.
У них жив страх його втрати.

— Вона носить мою дитину, — сказав він тихо, так, що навіть тіні відступили. — Я не дозволю їй блукати сама. Не дозволю їй боятися мене.

Його голос був розбитим.

— А якщо вона більше не хоче бачити вас…? — боязко спитав один із тіньових стражів.

Каел підняв голову.
Його очі блиснули, як лезо.

— Я знайду її — навіть якщо вона буде в іншому світі.

І тіні розлетілися, прочісуючи ліси.

5. Небезпека, яка прийшла не з тіней

Арія прокинулася вночі від дивного звуку.
Глухе, сипле дихання і тихе шурхотіння по дереву.

Вона миттєво схопилася, захищаючи живіт руками.

У дверях покинутого будинку стояло створіння, яке вона ніколи не бачила. Високе, худе, з чорними, мов смола, очима. Воно відчувало її силу. Відчувало щось нове… те, що росло в ній.

— Вогонь… — прошипіло воно. — Молодий… теплий… несформований…

Його пальці витягнулися, як гілки, потяглися до її живота.

В Арії все стиснулося.
Страх піднявся хвилею.
І разом із ним — вогонь.

— Не смій, — прошепотіла вона.

Її тіло спалахнуло світлом — не яскравим, але різким, наповненим материнським інстинктом, який спалив усе навколо.

Створіння завило.
Воно відступило, вугіллячись від її полум’я.

— Дитина… — проскрипіло воно. — Дитина Вогню… і Тіні… Її хоче не лише він…

Арія зупинила полум’я.
Її серце билося так швидко, що вона ледь дихала.

— Хто? — прохрипіла вона.

Створіння відступило в темряву.

— Той, хто дав життя тіням… до нього…
І зникло.

Арія впала на коліна.