Втеча,яка розірвала два серця

Повітря у Сховищі стало задушливим, немов камінь стискався навколо неї.
Арія стояла, тримаючись руками за холодну плиту, й відчувала, як її світ — той крихітний, ламкий, який вона роками берегла — валиться зсередини.

Вона чула голос Каела.
Відчувала, як він ступає ближче.
Бачила, як тіні за його спиною напружуються, реагуючи на його емоції.

Але її тіло… перестало слухатися.

— Аріє, — сказав він тихо, обережно. — Прошу. Дихай. Послухай мене.

— Не підходьте, — видихнула вона.

Вогонь пробудився в ній знову. Не виривався, не кричав — просто горів. Пульсував. Справжній, живий, новий.

І він захищав її.

Навіть від того, хто її рятував.

— Аріє, — Каел простягнув руку. — Ти не повинна боятися мене. Не зараз.

— А чого я маю не боятися?! — крикнувся її голос, хрипко й боляче. — Ви привезли мене сюди, знаючи, що це пророцтво… що я…

Вона не могла вимовити слова вагітна. Вони стояли кісткою в горлі.

Каел закрив очі на мить.
Наче кожне її слово різало його.

— Я привіз тебе сюди, бо хотів врятувати. Я б не дозволив їм торкнутися тебе. Ніколи.

— Ви не мали права вирішувати за мене! — Арія схопилася за живіт, ніби вже відчувала там слабкий вогник, що бився. — Я не готова до цього. Не готова до пророцтва, до війни, до світу, який хоче моєї смерті!

Її голос зламався.

— І не готова до вас.

Каел завмер.
Тіні за його плечима опали.

— Я розумію, — сказав він тихо, страшно спокійно. — Але ти не можеш тікати зараз. Рада вже знає, хто ти. Вони чекають моменту, щоб забрати тебе силою.

— Я тікатиму все життя, якщо треба, — прошепотіла вона.

Його очі зболіли.

— Від мене теж?

Арія затремтіла.

Вона не могла відповісти.
Не хотіла брехати.
А правди боялась ще більше.

Каел повільно зробив крок до неї — повільний, обережний, щоб не налякати.

Але саме цей крок зламав її.

Її вогонь вискочив, як розжарений подих.

— Не підходьте! — повторила вона. — Я… я не можу… не зараз…

Вона обернулася й побігла.

Коридори замку розмивалися перед очима.
Тіні ковзали по стінах, тягнулися до неї, але не торкалися — Каел наказав не чіпати її, і вони підкорялися навіть тоді, коли вона тікала.

Арія бігла, забуваючи, що дихає.
Відчувала лише одне: потрібно вибратися.
До того, як він наздожене.

Він обов’язково наздожене.

Вона знала це, як знала власне ім’я.

Кам’яні коридори звужувалися, розширювалися, вели кудись глибше, доводили до нових залів. Вона не знала дороги, але ноги самі шукали світло — хоч маленьку щілину, хоч ознаку виходу.

— Аріє! — його голос відлунював позаду. — Зупинися!

Вона бігла швидше.

— Аріє, прошу!

Його голос тріснув.

Вперше.

Вона знайшла вихід там, де його не мало бути — вузький прохід між двома колонами. Дверцята без ручок, що відкрилися самі, коли її долоня торкнулася каменю. Замок впізнав її.
Бо вона була вогнем.

Бо в ній горів хтось новий.

— Тільки не це… — прошепотіла Арія, коли відчула подих холодного вітру. — Тільки не так…

За дверима був вузький міст через глибоку прірву, що вела до зовнішніх стін.

Під мостом — морок.

Немов світ був розрізаний навпіл: вгорі замок, унизу — чорна безодня.

Чудове місце для втечі.

І жахливе.

— Аріє! — вигукнув Каел, вриваючись у коридор.

Вона обернулася.

Його очі були темними, повними паніки, якої вона ніколи не бачила в ньому.
Ніколи.

— Не роби цього, — сказав він. — Не йди туди. Це небезпечно навіть для мене.

— Я вже не в безпеці ніде, — відповіла вона.

— Тільки не там, — його голос зірвався. — Прошу. Повернися.

Вона трусила головою.

— Я не готова до цієї долі. Не готова народжувати дитину, яку світ буде або боятися, або хотіти вбити.
Її голос затремтів.
— І не готова… бути поряд з вами.

— Аріє, послухай…
Каел зробив крок до мосту.

— Залишитесь тут, — сказала вона тихо. — Я… просто не можу.

Він завмер.

Він міг зробити ще один крок і схопити її. Він міг зупинити її силою, тінями, магією.

Але не зробив.

Бо знав: якщо торкнеться її зараз — вона зненавидить його назавжди.

— Ти повернешся, — прошепотів він. — Я знайду тебе. У будь-якому світі.

— Я знаю, — відповіла вона.

І саме тому вона повинна йти.

Арія ступила на міст.
Темрява під ногами зійшла, як дим.
Її вогонь освітлював шлях, але слабко, уривчасто — так горить полум’я, коли його тримає не одна душа, а дві.

Вона йшла, поки міст не привів її до зовнішніх воріт.
Каміння відчинилося перед нею.
Світ за стінами був темним лісом і свободою.

Вона не озирнулася.

Але чула.

Серцем.

Як він опустився на коліна на камені, не торкаючись мосту.
Як тіні скручувалися навколо нього, реагуючи на його біль.
Як він прошепотів:

— Це моя вина.

— Це завжди була моя вина.

— І я знайду тебе.

Коли вона зникла у лісі, ніч поглинула її швидко, мовби захищаючи.

А Каел стояв на мосту, зіпершись руками об холодний камінь, і тіні навколо нього тремтіли, ніби хотіли повернути її силою.

— Приведіть її назад, — прошепотів він.

Тіні не рушили.

— Я сказав…
Його голос зламався.
Він закрив очі.

— …поверніть мені… мою Арію…

Він упав на коліна.

Тіні впали разом з ним.

Замок завмер, ніби оплакував втрату разом із ним.

Це був початок того, що увійде в легенди як:

Полювання Тіні за Вогнем.

І він не зупиниться.

Ніколи.