Сховище,де камінь пам'ятає більше,ніж люди

Коридори замку були тихими, але це вже не була тиша сну — це була тиша спостереження. Арія відчувала, що кожен крок, кожен подих, кожен нерв її тіла хтось — або щось — помічає.

Каел ішов поруч. Не торкався, не підганяв, не дивився на неї настирливо.
Але вона відчувала його присутність так, ніби він був її тінню.

Її власний вогонь реагував на нього дивно: не виривався, не лякався, а… стишався. Наче впізнавав щось знайоме в його темряві.

— Тримайся поруч, — тихо сказав він, коли вони звернули в другий коридор. — Тіні не завжди слухаються мене у нижніх залах.

— Навіть вас? — Арія здригнулася.

— Там живе те, що було створено не мною, — пояснив він. — І що пам’ятає більше, ніж будь-який живий маг.

Вони зупинилися перед вузькими кам’яними дверима, що не мали ручок. Двері були вкриті символами — зламаними, стертих часом. Арія відчула легке пульсування в повітрі. Здавалось, двері… дихали.

Каел простягнув руку і натиснув долонею в центр символів. Тіні під його ногами скупчилися, піднялися по його руці, немов чорний туман. Двері послухалися беззвучно.

— Лише я можу їх відчинити, — сказав він. — Навіть Рада не має доступу.

— Чому?

— Бо вони бояться того, що тут написано.

Двері розійшлися, і всередині Арія побачила… не залу, не бібліотеку і не темницю.

Це була величезна кругла кімната, стіни якої складалися з сотень плит темного каменю. На кожній плиті були символи: стародавні літери, різьблені фрази, малюнки. Лінії світилися слабким золотим сяйвом.

Комната не мала ні свічок, ні вікон.
Світло йшло просто з написів — тихо, мовби вони видихали історії.

— Це… — Арія затамувала подих. — …Сховище Пророцтв?

— Так, — відповів Каел. — Усі пророчі тексти зібрані тут. Старші хотіли їх знищити, але не змогли. Магія цих стін… сильніша за них.

Він підійшов до однієї з плит і торкнувся її кінчиками пальців. Напис освітився яскравіше.

— Це про тебе.

Арії здалося, що світ звузився до однієї лінії. Вона підійшла ближче. Простягнула руку — і відчула тепло. Ніби камінь упізнав її.

Слова на плиті були стародавньою мовою, але коли вона торкнулася символів, вони змінилися. Сяйво з’явилося під її пальцями, літери ніби поплили та… перебудувалися.
В українські слова.

Арія затремтіла.

На плиті був напис:

**«Коли загублений Вогонь зустріне самотню Тінь,
народиться сила, що зламає долю світів.
Їхній союз принесе або смерть, або світло.
І лише серце Вогню зможе обрати шлях.

Дитина, народжена від них,
понесе у собі те, чого бояться боги:
здатність створювати нове життя або
забирати його назавжди.»**

Арія відірвала руку. Серце билося так голосно, що вона чула його в вухах.

— Це неправда, — прошепотіла вона. — Це просто легенди. Міт. Нісенітниця.

— Хотів би, щоб це було так, — тихо сказав Каел. — Але ти бачила, що сталося вчора. Камінь реагує лише на тих, кого стосується пророцтво.

Він зробив крок до неї. Його голос був низьким, глухим:

— І він реагує на тебе.

Арія відступила.

— Ні… Ні, це неможливо. Я не можу… я не хочу бути частиною якогось… пророцтва!
— Ти можеш обирати шлях, — твердо сказав він. — Але не можеш відмовитися від своєї природи.

— Я не хочу війни!
— Ти її не почнеш.
— Тоді хто?
— Ті, хто вирішить, що твоя дитина стане загрозою.

Вона кам’яніла.

— Яка… дитина?
Її голос зірвався.

Каел завмер. Його очі стали темнішими.

— Аріє…

— Яка дитина?! — закричала вона, не впізнаючи свого голосу.

Він підійшов до неї повільно, ніби до пораненого звіра.

— Це… те, що Рада боїться найбільше. І те, що… — він ковтнув, — я зрозумів занадто пізно.

— Кажіть.

Він на мить прикрив очі, ніби збирався з силами.
І сказав:

— Пророцтво каже, що Вогонь знайде Тінь…
Його голос ледве чутний.
— …тільки якщо в ній уже зароджується нове полум’я.

Арія не одразу зрозуміла.

А коли зрозуміла — світ перевернувся.

Вона відступила назад так різко, що вдарилася спиною об кам’яну плиту. Її руки покрилися тремтінням, у грудях усе стислося.

— Ні…
Вона притиснула долоню до живота — несвідомо.
— Ні… Ні, цього не може бути… Я не… я не…

Каел зробив крок до неї, але вона підняла руку, ніби захищаючись від меча.

— Не підходьте!

— Аріє…

— Ви… знали? — її голос був тихим, зламаним. — Ви знали й привезли мене сюди?

— Ні, — його голос зірвався. — Я здогадався лише сьогодні. Коли побачив, як камінь змінив мову. Це відбувається лише з тими, хто несе в собі дві сили водночас…

— Не смійте…
Її голова паморочилася.
Серце билося так сильно, що кожен удар віддавався болем.

— Аріє, — Каел говорив тихо, впевнено, але в його голосі бриніло щось нове — страх. — Я не знав напевно. Але тепер… я бачу, що пророцтво почало здійснюватися.

— Ні!
Її крик відбився лунко від стін.

Тіні на мить здригнулися.
Камінь під її пальцями нагрівся.

— Я не хочу цього, — прошепотіла вона. Сльози підступали до очей. — Я не хочу бути частиною вашого світу. Я не хочу, щоб моя дитина стала причиною війни!

Вона обхопила руками себе, ніби намагаючись захистити те, чого ще не відчувала фізично — але відчувала всім серцем.

Каел стояв нерухомо. Його темрява була тихою.
І лише слова були живими:

— Ти не одна, Аріє. І не будеш. Я нікому не дозволю забрати тебе. Або її.

Він зробив ще один крок — але зупинився, коли вона здригнулася.

— Дозволь мені допомогти, — прошепотів він. — Ти не повинна тікати.
Його голос упав до шепоту, в якому бриніло щось майже… відчайдушне.
— Не від мене.

Арія закрила очі.

Її світ тріщав.

Її доля ламалася.

Але всередині неї…
спалахнув новий, тихий вогник.

Не войовничий.
Не руйнівний.
І не той, що вона могла контролювати.

А маленький.
Ледь відчутний.
Теплий.