Тиша,що дихала тінями

Арія прокинулася різко, ніби хтось торкнувся її плеча. Вона сіла на ліжку, важко вдихаючи, намагаючись зрозуміти, де вона. Кілька митей вона ще бачила сон: тіні, що шепочуть її ім’я, і вогонь, який рветься вирватися з грудей.

Але в кімнаті стояла тиша.
Тиша настільки глибока, що здавалося — вона живе.

Вогонь у каміні давно згас. Попіл ще тліяв із легким червонуватим відблиском, немов око, що не хоче заплющуватися. За віконним прорізом було темно — але не нічною темрявою, а чимось іншим, густішим, щільнішим.

— Знову тіні? — прошепотіла вона.

І тіні… заворушилися.

Не різко, не загрозливо. Вони повільно попливли по стіні, неначе тканина, що здригнулася від подиху. Арія відсмикнула ноги, притискаючи їх до себе. Страх у грудях піднявся хвилею, але вогонь усередині не спалахнув — він… дослухався.

— Я вас не кликала, — видихнула вона, стискаючи долоні.

Тіні завмерли й… ніби відповіли жестом: ми не прийшли за твоїм наказом.

Це було ще гірше.

Арія ковзнула поглядом до дверей. Організм напружено чекав чогось — звуку, кроків, голосу. Чогось людського, реального, що зможе розірвати цю зачаровану тишу.

І саме тоді — тихий стукіт.

Не несміливий, не поспішний — один раз, дуже рівно.
Вона змерзла всередині.

«Тільки б це не він…»

— Можна? — пролунав жіночий голос.

Арія видихнула полегшено. Це була Ліна.

— Так… заходь.

Двері відчинилися, і дівчина увійшла з тацею в руках. На таці — хліб, сир, суп у глиняній мисці й графин води. Ліна поставила все на стіл, швидко оцінила поглядом стан Арії і тихенько спитала:

— Вам знову снилися погані сни?

— Вони ніколи не бувають хорошими, — Арія потерла лоб. — У цьому замку… щось не так. Мовби він дихає.

Ліна ледь помітно всміхнулася куточками губ.

— Він і справді дихає.

Арія підвела брови.

— І ви кажете це так… спокійно?

— Бо він не кривдить тих, хто не хоче йому шкоди, пані. — Ліна поправила фартух. — Замок тіней — він як жива істота. Він відчуває, хто друг, а хто ворог.

— А я тут хто? — прошепотіла Арія.

Ліна зупинилася. На мить здавалося, вона хоче щось сказати… але передумала.

— Ви — та, кого впустив мілорд. Це більше, ніж ви думаєте.

Більше, ніж вона хотіла.

— До речі, — тихо додала Ліна, збираючись вийти, — сьогодні в коридорах буде неспокійно. Рада збирається раніше, ніж зазвичай. Мілорд наказав, щоб на вас ніхто не натрапив. Якщо почуєте чужі голоси — не виходьте.

— Це загроза? — Арія напружилася.

— Це порада, — гірко відповіла Ліна. — Тут є ті, хто вважає, що жінка з вогнем — гірший ворог, ніж демон.

— Раді це, гадаю, не сподобається, — тихо сказала Арія.

— Раді не сподобається, що мілорд привіз у замок когось… важливого, — Ліна знизала плечима. — Вони люблять контролювати, а він — ні.

Перед тим як піти, вона додала:

— Якщо що — смикніть за шнур. Я прийду.

Двері зачинилися.

Арія залишилася сама. Знову.

Тіні на стінах заспокоїлися, але їхня присутність відчувалася, як холодний протяг у спині. Вона підійшла до столу й торкнулася миски — суп ще був теплий. Вона сіла, втягнула в себе запах спецій і овочів — і раптом зрозуміла, наскільки голодна.

Вона їла мовчки, прислухаючись до замку.

Щось шелестіло вдалині. Чути було кроки — нічийні, рівні. За ними — голоси. Глухі, приглушені, наче вимовлені за товстою стіною, але все ж наближалися.

Арія поставила ложку. Кожен нерв у тілі напружився.

Потім — кроки зупинилися прямісінько біля її дверей.

Вона затамувала подих.

— Ти впевнений, що він привіз її сюди? — прозвучав сухий чоловічий голос.

— Я бачив, як карета входила в браму вночі. Більшого доказу не треба, — відповів інший.

— Чому він так це робить? — хтось просичав. — Чому не повідомив Раду? Такі речі не можна…

— Тихіше, дурню! Хочеш, щоб тіні передали йому твої слова?

Глухе, приглушене мовчання.

— Гадаєте, це правда? — несміливо спитав інший. — Що вона — та сама?

— Сумніваєшся? Мілорд не кидається по далеких містах заради першої-ліпшої дівчини.

— Але якщо це справді вона… Серцевий Вогонь…

— Тоді її тут бути не повинно! Вогонь і тінь… ти ж знаєш пророцтво.

— Саме тому він і привіз її.

— І саме тому Рада цього не дозволить.

Арія відчула, як щось холодне пробігло по її руках. Вони справді говорили про неї. Вони знали про вогонь. І говорили про пророцтво так, ніби…

…ніби вона — частина нього.

— Ти чув, що планують старші? — прошепотів один. — Якщо він не віддасть її Раді… вони піднімуть питання спадкоємства.

— Вони не настільки дурні.

— Вони настільки старі. Це гірше.

Кроки швидко віддалилися.

Арія нарешті змогла видихнути.

— Що ж ти накоїв, Каеле Дрейвене… — прошепотіла вона.

День тягнувся довго.
Занадто довго.

Ліна приносила їй їжу, одяг, воду. Арія намагалася не ставити зайвих запитань — не тому, що не хотіла, а тому, що боялася почути відповіді.

Лише по обіді Ліна принесла їй світлу сукню, поклала на ліжко й сказала:

— Мілорд просив, щоб ви були готові до вечора. Його збори закінчаться, і він хоче… — вона запнулася. — Хоче поговорити.

— Поговорити про що?

— Я не знаю, пані. Але він виглядав… стурбовано.

Слово, яке зовсім не пасувало Каелу.

Вечір упав на замок швидко. Тіні за вікнами порухнулися, змінили форму — ніби ніч проковтнула денне світло й задоволено зітхнула.

Арія сиділа на ліжку, затиснувши пальці в тканину сукні.
Її серце билося занадто швидко.

Він хоче поговорити.
Про що? Про вчорашнє? Про вогонь? Про те, чому він взагалі її привіз?

Знову гостро, майже фізично, згадалися слова чоловіків за дверима:

«Вогонь і тінь… ти ж знаєш пророцтво.»
«Рада цього не дозволить.»
«Вони піднімуть питання спадкоємства.»

Спадкоємства.