Замок,що не мав вікон

Їхній шлях із провулка до карети Арія пам’ятала уривками.

Першим був дотик. Не до шкіри — до простору навколо неї. Каел навіть не взяв її за руку. Він просто злегка повів пальцями, і тіні зрушилися, накриваючи їх, мов важка завіса.

На мить їй здалося, що вона падає. Місто, мокрий камінь, крик десь на віддалі — все розмилося, потонуло в темряві. Вона відчула, як вогонь всередині, звиклий шукати вихід, насторожився, як звір, загнаний у клітку.

Потім темрява розступилася.

Вони стояли біля чорної карети, яку Арія не могла бачити до цього ні з одного кінця провулка. Важкі колеса майже не торкалися бруківки, іржавий ліхтар на дишлі горів тьмяним синюватим світлом, що не давало тепла.

— Це… — вона ковтнула. — Ви завжди так з’являєтесь?

— Ні, — відповів Каел. — Інколи я приходжу пішки, як усі смертні.

Він говорив спокійно, але Арія відчула: те, що для нього було майже жартом, для інших — причина для легенд. Він відчинив дверцята карети і, не торкаючись її, зробив легкий жест, запрошуючи всередину.

Вона завмерла.

— Якщо я сяду туди, — сказала вона тихо, — шляху назад уже не буде, так?

Каел на мить замовк, вивчаючи її поглядом.

— Шляху назад у тебе й так немає, Аріє, — нарешті сказав він. — Орден уже знає, хто ти. Король теж дізнається. Єдине, що ти можеш обрати, — поруч із ким опинишся, коли вони прийдуть.

— А якщо я оберу «ні з ким»?

— Тоді вони оберуть за тебе.

Їй захотілося сперечатися. Закричати, що він не має права, що вона прожила стільки років сама й якось же справлялася. Але образ обпечених рук мисливця стояв перед очима. Як і те, як легко Каел змусив тіні рухатися, як живих.

Вона зробила крок уперед. Потім ще один.

Карета була не такою, як ті, що вона бачила на вулицях. Усередині не було оксамиту, золота чи мережив. Тільки темне дерево, м’які, але прості сидіння й ледь відчутний запах сухих трав. Вогонь всередині неї заспокоївся; мабуть, тут не було нічого, чому він міг би завдати шкоди.

— Сідай, — сказав він. — Дорога буде довгою.

— Куди ми їдемо?

— Додому.

Слово прозвучало дивно. Небезпечно тепло.

Арія сіла, притиснувшись до протилежної стінки карети, якнайдалі від дверей. Каел підійшов до мисливця, що ще лежав на бруківці, нахилився, щось тихо сказав — вона не розібрала. Потім сів навпроти. Двері зачинилися майже беззвучно.

Карета рушила, і тіні за вікнами потекли, мов густе чорнило.

Спочатку вони мовчали.

Колеса стукотіли рівно, але звук був приглушений, ніби хтось спеціально задушив його. Арія оглядалася: вікна були, але там, де мала бути вулична метушня, текла напівтемрява. Далекі контури будівель, силуети дахів — усе розмиті, наче вони їхали не вулицями, а крізь чиїсь спогади про місто.

— Це… що? — не витримала вона. — Ми справді їдемо, чи… ви знову щось зробили з тінями?

— І те, й інше, — відповів він. — Дорога скорочена.

— Як?

— Ти ставиш забагато питань, — м’яко зауважив він. — Це добре. Хоч означає, що ти досі боїшся не достатньо, аби мовчати.

— А я й не збираюся мовчати, — огризнулася вона. — Як мінімум, поки не зрозумію, чи ви взагалі людина.

Каел ледь помітно всміхнувся.

— На жаль, так. А було б простіше, якби я був лише тінню, правда?

Вона відвернулася до вікна. За склом текло щось, схоже на нічну ріку. Вогні міста майже зникли.

— Ви сказали, що прийшли не заради королівства, — тихо промовила вона. — То заради чого?

Якась мить він мовчав. Лише кінчики пальців ледь постукували по підлокітнику — ритмічно, майже непомітно.

— Чула коли-небудь про Пророцтво Рівноваги? — спитав він нарешті.

— Ні.

— Тоді тобі пощастило. Більшість, хто про нього слухає, втрачають сон.

Вона знову повернулася до нього.

— Ви відповіли не на те питання.

— Я звик, що мені дозволяють це робити.

— Я — не «усі».

Їхні погляди зустрілися. У неї в грудях щось сіпнулося: це було схоже на рух вогню, коли його несподівано накриває вітер.

— Добре, — тихо сказав він. — Я відповім так, як зможу.

Він відкинувся на спинку сидіння, ніби йому вперше за день дозволили втомитися. — У нашому світі є надто багато темряви і надто мало тих, хто може її стримати. Тіні слухаються мене, але я не можу змусити їх змовкнути.

Він поглянув на її руки. — А твій вогонь… не боїться навіть їх.

— Ви хочете… використати мене як щит?

— Я хочу не дати іншим використати тебе як зброю.

Це звучало красиво. Занадто красиво.

— А різниця?

— У тому, хто приймає рішення.

Карета трохи хитнулася, наче переїхала невидимий місток. На мить Арії здалося, що вона відчула запах сосен і вогкості гірських ущелин.

— Ти звикла, що твоє життя — це втеча, — продовжив він. — Ховатися, стискати себе до розміру тіні, робити вигляд, що тебе немає. Я не пропоную тобі покірно схилити голову.

Він вперше нахилився вперед, торкаючись ліктями колін. Голос став тихішим, глибшим. — Я пропоную тобі інше: перестати бігати й почати обирати, хто стоятиме поруч, коли прийде шторм.

— Ви говорите, наче… я вам потрібна, — ледве чутно сказала вона.

— Так, — без жодної гри відповів він.

Її здивувала ця прямота. Вогонь всередині знову ворухнувся, намагаючись вирішити: це загроза чи пропозиція.

— І що, якщо я взагалі не хочу мати справу ні з вами, ні з вашим штормом?

— Тоді ти можеш вистрибнути з карети, — спокійно відповів він і кивнув на двері. — Хоч зараз.

Він зробив невелику паузу. — Але попереджаю: ми вже не в тому місті, яке ти знаєш. І не в тому світі, який терпить таких, як ти, на волі.

Арія спробувала уявити, що буде, якщо справді відчинити дверцята. Порожня темрява за вікнами аж ніяк не нагадувала знайомі вулиці. Там не було світел, людей, навіть дощу — лише тягуча ніч, схожа на чорне скло.

Вона опустила погляд.

— Ви так впевнені, що я не стрибну?

— Так, — він ледве знизав плечима. — Люди, які по-справжньому хочуть померти, не кидаються в бій, намагаючись врятувати власну шкіру. І не зупиняють вогонь за крок до ворога.