Дівчина,що боялася власного світла

Дощ того вечора падав так, ніби небо нарешті зважилося розплакатися замість людей.

Арія йшла вузькою вуличкою, притискаючи до грудей полотняну сумку з хлібом та ще теплим супом у металевій банці. Її плащ промок до нитки, вода стікала з капюшона по щоках, але вона майже не відчувала холоду. Вона навчилася боятися інших речей — шепоту, кроків за спиною, чужих поглядів, що зависали на її обличчі довше, ніж треба.

Сьогодні кроки позаду були надто гучними.

Вона робила вигляд, що не чує. Прискорилася, обережно обходячи калюжі, хоч це вже не мало сенсу — ноги давно промокли. Пальці судомно стискали ручку сумки.

«Спокійно, — сказала собі. — Це просто хтось іде додому. Не кожен, хто йде за тобою, хоче тебе вбити».

Але серце не повірило.

Кроки важчали, наближалися, відбивалися в стінах, наче хтось гнався за нею по тісному коридору. Арія відчула, як уздовж хребта пробіг холодок. Це відчуття вона знала надто добре — як шкіра починає свербіти в місцях, де колись торкалися розжарені кайдани.

Вона різко звернула у провулок між двома кам’яницями. Тут пахло вогкістю, старою цеглою і кішками. Світло від ліхтарів залишилося позаду, тільки тьмяний відблиск заходу пробивався крізь дощ.

Кроки теж звернули.

Її терпіння скінчилося. Арія зупинилася посеред провулка, повільно обернулася, опускаючи капюшон. Темне волосся, важке від води, липнуло до обличчя. Вона відкинула пасмо за вухо й зустрілася поглядом з тим, хто йшов за нею.

Це був високий чоловік у темному плащі. Його обличчя приховував капюшон, але вона відчувала, як він дивиться на неї. Не як випадковий перехожий. Не як п’яний, що шукає сварки. І, на жаль, не як чоловік, якому сподобалася красива дівчина.

Він дивився так, як дивляться на здобич.

— Ви щось загубили? — голос Арії прозвучав дивно рівно, майже спокійно. Усередині ж усе стискалося.

— Ні, — відповів чоловік. Голос був низький, хриплуватий. — Я якраз знайшов те, що шукав.

У провулку стало холодніше. Це не мав бути страх. Це було те саме відчуття, яке вона пам’ятала з дитинства, коли в темній кімнаті раптом відкривалися двері, й у щілину просочувалася чиясь тінь.

Мисливці.

«Не тут. Не зараз. Не знову…»

— Ви помилилися адресою, — обережно сказала вона. — Я нікому не потрібна.

— О, навпаки, — чоловік зробив крок уперед. З-під капюшона блиснули очі — світлі, майже срібні. — Ти потрібна всім, хто ще не втомився полювати на вогонь.

Слово «вогонь» він вимовив майже ніжно.

Арія відступила, натикаючись спиною на холодну цегляну стіну. Тепер вона бачила — на його рукаві вишитий темний знак, витканий чорною ниткою: коло, перетяте трьома лініями. Печатка Ордену Очищення. Ті, хто «рятують світ» від таких, як вона.

Сумка з хлібом вислизнула з її пальців і впала в калюжу.

— Мені не потрібні проблеми, — прошепотіла вона. — Я всього лиш служниця в крамниці. У мене навіть немає…

Він підняв руку. На пальцях засіяли металеві кільця з крихітними рунами.

— Не бреши, дівчинко. Ми стежили за тобою тижнями. Бачили, як лампи спалахують, коли ти проходиш повз. Як вода у відрах теплішає, коли ти її торкаєшся. Як у хазяїна крамниці зажив шрам за одну ніч після того, як ти поклала йому руку на плече.

У Арії перехопило подих. Вона була обережною. Вона клялася собі не використовувати силу. Ніколи. Жодного разу. Не після того, що сталося в дитинстві.

Але, здається, світ не вмів забувати.

— Ви помиляєтеся, — повторила вона, хоча розуміла, як безглуздо це звучить.

Він посміхнувся. У його посмішці не було радості, тільки холодний професійний інтерес.

— Мене не цікавить твоя думка. На тобі наказ, дівчинко. Королівський. Ти їдеш зі мною. Жива або обвуглена — вирішуй сама.

Він виставив уперед руку. Кільця спалахнули блакитним. В повітрі запахло озоном, як перед грозою.

Паніка, яка досі сиділа десь глибоко, раптово прорвалася. Арія втиснулася у стіну так, ніби могла провалитися крізь неї. Ні, ні, тільки не знову кайдани, не знову темні камери, крики, коли вогонь виходить з-під контролю…

— Не підходьте! — вигук вирвався сам.

Вона відчула, як щось тепле прокинулося під шкірою. Спочатку — легке поколювання в пальцях, потім жар, що піднявся до грудей, обпік горло. Світ навколо наче став чіткішим: кожна крапля дощу, кожна тріщина в стіні, кожен подих.

— Цікаво, — пробурмотів мисливець. — Давно я не приборкував таких гарячих.

Він різко змахнув рукою, і з пальців вдарнув спалах синього світла. Це вже було не попередження. Це був удар.

Арія встигла лише інстинктивно піднести руки, наче могла закритися від блискавки. Тієї миті щось всередині неї розірвалося.

Світ спалахнув.

Дощ, що падав, раптом перетворився на пару. Кинута сумка спалахнула, немов була пропитана олією. Повітря наповнилося сухим тріском, наче сотні свічок спалахнули одночасно.

Вогонь вибухнув між ними стіною — живою, пульсуючою, з золотавим ядром. Він поглинув синій спалах мисливця, звернув його вбік, розтер у червоне марево.

Чоловік застиг, ошелешено дивлячись на свої руки. Дощ продовжував падати, але полум’я не згасало. Навпаки — здавалося, воно упивалося водою, оживаючи ще сильніше.

Арія стояла посеред вогню. Вона не відчувала болю. Не відчувала жару. Лише дивний спокій, який завжди приходив, коли вона нарешті переставала стримувати себе.

Її очі відбивали полум’я, наче два шматочки розжареного металу.

— Ось ти яка… — прошепотів мисливець. У його голосі вперше з’явилося щось схоже на страх. — Серцевий Вогонь.

Вона здригнулася. Це ім’я давно ніхто не вимовляв уголос. Так колись називали її рід, тих, хто народжувався зі здатністю керувати полум’ям життя й смерті. Її батьків убили саме за цю прокляту спадщину.

— Я не хочу вам зла, — сказала вона. Голос став глухим, чужим. — Просто йдіть.

— Після того, що я побачив? — він нервово засміявся. — Король заплатить за тебе півкоролівства. Ти навіть не уявляєш, наскільки дорого…