Розділ 1 Спадкоємець.

Пролог.

 У нас немає імен, хоч раніше вони у нас і були. За минулі століття ми самі забули свої імена. Та й навіщо вони нам тепер потрібні? Нас тепер просто називають Акхали на честь нашого світу.

 Нас вважають богами, але які ми боги. Те, що ми можемо створити, не робить нас богами. Так, ми можемо багато, але багато й не можемо. Для богів же, немає нічого неможливого!

 Нас вважають безсмертними, але які ми є безсмертні. Так, ми не можемо померти, але може припинити існування нашої сутності. Адже народжені ми були, як звичайні живі істоти, зі звичайними смертними тілами, з потребами, властивими всьому живому. Завдяки саморозвитку, нескінченним тренуванням тіла та духу, ми ставали сильнішими. Але це, не допомогло нам у боротьбі з найголовнішим ворогом усіх живих істот – старінням та неминучим умиранням тіла.

  Хтось вважає нас демонами, породженням зла. А що взагалі таке зло? І як можна визначити, що зло, а що добро? Ці два поняття для нас вже давно перестали існувати, так само, як і всі почуття та емоції, властиві живим істотам. Може, нас вважають демонами через те, що ми навчилися опановувати тіла живих істот? А чому б нам цього й не робити, якщо ми можемо! Адже наші власні тіла мертві вже як багато століть, а в когось і тисячоліття.

 Давним-давно ми навчилися черпати і накопичувати у собі енергію нашого світу. Світу Акхали. Ми насолоджувалися тією неймовірною силою та владою, яку нам давала енергія нашого світу. Кожне джерело енергії давало щось своє, особливе. Але жодна з цих енергій не змогла дати нашим тілам вічного існування, чого не можна було сказати про наші душі. Про тi душi, які тепер змушені існувати вічно! Хоча….

 Ми надто багато за ці тисячоліття черпали енергію нашого світу. І, наш світ - світ Акхали, став помирати! А разом із вмираючим світом, почала вичерпуватися і вся його енергія. Якби ми могли жахнутися, ми б жахнулися. Якби ми могли сміятися, ми сміялися б. Але ми розучилися все це робити, так само, як і відчувати всі почуття та емоції.

 Нам більше нема звідки стало черпати енергію, яка підтримувала наше існування. Світ Акхали втратив свою магію. Настав час шукати новий світ. Світ, здатний дати нам свою магічну енергію. Світ, здатний подарувати нам нові тіла. Світ, у якому ми повернемося до життя. Саме до життя, а не безтілесного існування.

 Здавалося, що може бути простіше. Але ми не врахували, що енергії чужих світів, чужі нам. У цих енергій свої закони, свої характери та свої правила та шляхи їх отримання. А ми – володарі світу Акхали, чужинці у цих світах. І ми маємо почати там все з самого початку. У цих світах, ми не маємо більше нашої сили і наших здібностей, так само як і більшості наших знань. Але щось у нас ще залишилося. Ми ще здатні опанувати тіло живої істоти, жителя нового світу. Але, на жаль, наших сил тепер вистачає тільки на те, щоб отримати собі слабку судину, що ще повністю не сформувалася фізично і духовно.

 Шлях до набуття потрібних нам сил, як фізичних, енергетичних і магічних, має бути довгий і важкий. Але ми цей шлях пройдемо. Пройдемо, як зробили це у своєму світі, свого часу. Однак ми не врахували одного. А саме того, що отримавши нове тіло, ми отримаємо і всі, давно забуті нами почуття та емоції. До чого ж все це може нас привести, не знаємо тепер навіть ми самі.

 Наш новий будинок, наш новий світ, скоро має стати не просто нашим новим місцем існування. Цей світ, стане нашим і лише нашим! Ми станемо повелителями цього світу! Світу - Атлантиди!

Розділ 1 Спадкоємець.

 Дикий, нещадний, пронизливий до самих кісток вітер, своїми раптовими ударами, був подібний до атакуючого воїна. Як воїн у своїй нестримній атаці, який намагається знищити свого супротивника, вітер, здавалося, щоразу намагався знищити порушників підвладної йому території.

 Плато Вітрів виправдовувало свою назву. Тут ніколи не припиняв дмухати ураганний вітер, що ніс у собі стільки мук і болю, що тільки дурні насмілювалися лізти на це плато. Але серед тих, хто піднімався на плато, були не лише дурні. Били й ті, хто хотів отримати силу, а так само, фізичне та духовне загартування.

 Біля краю плато, схрестивши ноги і широко розставивши підняті вгору і в сторони руки, сидів сивий старий. Вітер нещадно кидав у різні боки довге сиве волосся, намагаючись прогнати непроханого гостя зі своєї території. Але старого це анітрохи не турбувало. Здавалося, він тільки тішився, коли вітер, з кожним разом, все дужче й дужче, обдував його. Чого не можна було сказати про дітей, що сиділи навпроти старого.

 Двадцять чотири хлопчики, від шести до восьми років зроду, як і старий були одягнені в одні пов'язки на стегнах, що здавалося повним безумством, враховуючи холод, що панував на плато і вітер, що посилював цей холод у кілька разів. Немов дзеркальні відображення старого, діти сиділи, схрестивши ноги і піднявши вгору широко розставлені руки. Але на цьому подібність і закінчувалася, адже навідміну від вчителя, який отримував задоволення, діти страждали і ніяк не могли розслабитися, віддавшись тим відчуттям, заради яких вони тут і знаходилися.

 Стук зубів, поодинокі схлипування і шморгання носів, були чутні в ті короткі миті, коли вітер трохи зменшував свій натиск, перед черговим новим ударом. Холод і тільки холод займав усі думки дітей, не даючи їм можливості зосередитися на самому вітрі та його енергії. Енергію повітря, юні учні монастиря Стихій мали спочатку навчитися відчувати, потім бачити її, а потім накопичувати і використовувати.

 Наставник Вітру, ким був у монастирі Стихій старий, що сидів на краю плато, буквально купався в енергії Повітря, черпаючи її з вітру і отримуючи від цього неймовірну насолоду. Поза Ловця, в якій сидів наставник та його учні, була найкращою позою для накопичення енергії Повітря. Були й інші пози, з яких можна було накопичувати енергію Повітря, але цими позами було під силу користуватися вже просунутим майстрам. Для юних учнів, поза Ловця була найлегшою у використанні. Тому з неї і починалося завжди перше знайомство зі стихією та енергією Повітря.