Розділ 12.4

Чого не зробиш заради дитячої усмішки? Навіть на дерево полізеш за яскравими апетитними на вигляд екзотичними фруктами.
Марго була схожа на мавпочку. Так вважала сама Елізабет. Прекрасна леді лазила по дереву і зривала оранжеві фрукти. Дівчинка їй аплодувала. Треба ж якось підбадьорити!
Кхасі кілька разів забилася, руки вже були в подряпинах, але їсти хотілося, і дівчинку треба було чимось зайняти, тому довелося терпіти. Коли нога втретє поспіль зісковзнула зі стовбура, Марго зрозуміла, що вона вже досить стара для пригод. Назбиравши вдосталь запасів і скинувши фрукти Елізабет, вона зістрибнула з дерева і присіла віддихатися.
— Дякую велике-превелике! — вигукнула дівчинка, витираючи фрукт подолом спідниці.
— Раніше я була більш спритною... Старіти починаю! — насупилася Марго, відчуваючи, як швидко б'ється серце.
— Це ви просто, напевно, звикли до спокійного життя! Але думаю, скоро все зміниться! З татом ви не будете нудьгувати і сидіти на попі рівно, вибачте за вираз!
— Думаєш, він візьме мене з собою в подорож?
— Аякже! Куди він дінеться?! — підступно усміхнулася Елізабет і надкусила соковитий фрукт.
— І я так думаю! Нікуди його самого не відпущу! — голосно заявила Марго і гордо склала руки на грудях.
Дівчинка переможно усміхнулася.
— О, який прогрес! Підтримую! Вже час його на собі одружити! І я, доречі, не проти! Він же поруч з вами зовсім іншою людиною стане! Тож і я добре заживу! Ви мені сукні шити будете і коси плести, чи не так? — поставила перед фактом.
Марго тільки здивовано кліпнула. Дівчинка була добряче розвиненою на свої роки.
— Само собою, Елізабет. От повернемося додому і я тобі першим ділом пошию сукню! Золоту з червоним! Тобі таке буде дуже личити!
— Ловлю на слові, леді Марго!
— Але ще, Елізабет, нам доведеться зайнятися твоїм магічним даром. Перш за все, тобі треба навчитися літати.
— Ви будете мене вчити?! — захоплено вигукнула Елізабет і втупилася в Кхасі запитливим поглядом.
Ох, ці зелені очі... Кожного разу власники таких очей зводять її з розуму.
— Так, наскільки це буде можливо! — кивнула Марго.
Дівчинка відклала фрукти і піднялася з землі.
— Тоді я покажу вам свої крила! — емоційно видала і напружилася, стискаючи кулачки.
За спиною миттю з'явилися маленькі крильця.
— Білі... — крізь зачарування проронила дівчина. — Дуже красиві крила!
— Леді Кхасі, а як ними керувати? Ось вони мене зовсім не слухаються! — буркнула Елізабет, дивлячись на те, як її крила поодинці махають у різні боки, і жодної синхронності!
Кхасі підійшла до дівчинки і поклала руки на її маленькі плечі.
— Потрібно випрямити спину і простягнути руки перед собою. Це так званий контроль рухів.
Елізабет слухняно кивнула.
— Зробила, далі що?
— Подумай про те, як вони розправляються.
— Угу, щось виходить...
Крила широко розправилися і вже починали вести себе більш слухняно. Поради наставниці допомагали.
— І тепер склади їх назад, — сказала Марго, уважно спостерігаючи за рухами дівчинки.
— Так, добре... — видала Елізабет серйозним тоном і намагалася зробити все правильно, хоча не дуже вдавалося скласти обидва крила одночасно.
Кхасі усміхнулася і погладила дівчинку по голові.
— А тепер повтори цю вправу кілька разів. Для початку вистачить, ти повинна навчитися їх відчувати. Літати — це дуже складно. Тут потрібні роки практики. Діти космолітів починають вивчати політ з двох років. До десяти вони вже добре літають... Але у тебе це вийде ближче до п'ятнадцяти років.
— Ох як довго... — важко зітхнула Елізабет, але повторювати вправу не перестала.
— Головне працювати, Елізабет, і все вийде! — голос Кхасі був неймовірно м'яким.
Дівчинка поглянула на леді люблячим поглядом. Як добре, що в її житті з'явилася ця чудова дівчина! За такий короткий час вона змогла підкорити і розташувати до себе. Хотілося, щоб вона стала сім'єю, мамою. Чому б і ні? Добра і ласкава, терпляча і уважна. Справжня мрія для маленької самотньої дівчинки, яка мріє про маму та друга.
— Дякую, що навчаєте мене! — радісно вигукнула Елізабет і обійняла Кхасі, з усією вдячністю.
Дівчина почувала себе надзвичайно дивно. Ніколи не відчувала такого раніше. Мабуть, це і називають материнським інстинктом, але захотілося допомогти цій дівчинці подолати всі труднощі, навчити її всьому, що належить знати, і виховувати, як власну дочку. Це було дуже приємне відчуття і бажання, яке не хотілося відкидати.

...

Тим часом мандрівники прямували до Інтосінсінського півострова, щоб виконати свій обов’язок.

Іноске сидів на плечі у Акіри. Навіщо йому йти пішки, якщо його може нести на собі бравий мисливець? Відчуваючи себе важливим, він ще й бив хвостом чоловіка по спині. Але той терпів. Головне, що Мінорі тепер щаслива. Її фамільяр повернувся до неї. Хіба це не благодать?
Хоча лисиця не переставала бути дратівливою. Вона щось невиразно запитала у чоловіка, як завжди, хмурячись.
— Ближче до вечора ми повинні дістатися півострову. Використаємо камені переміщення, як тільки дійдемо до великого храму Ці! — голосно відповів Акіра, явно нервуючи.
— Як я це не люблю... Вони такі ненадійні! — буркнула Мінорі.
— На жаль, часу немає. Потрібно якнайшвидше дістатися до Інтосинсинського півострову, — свердлячи її невдоволеним поглядом, сказав мисливець. Напруга між ними зростала. Втім, це вже стало звичним ділом.
Іноске було сумно спостерігати цю картину. Але дорікнути Акірі, як колись давно, він не міг собі дозволити. Справа була саме в принцесі, в її нестерпному характері. В якійсь мірі фамільяр навіть здивувався витримці та терпінню Акіри. Наскільки ж сильно він кохає Мінорі, що так героїчно терпить її характер всі ці роки?
— А це? Що ми будемо робити, коли дістанемося півострову? — вирішив кіт трохи переключити увагу на себе.
— Шукати Олександра, — коротко відповів мисливець.
— А якщо його там не буде?
— Буде! Боги не брешуть!
Іноске притиснув голову до плечей. Голос чоловіка став лютим.
— Гаразд. Головне, що їжу з собою взяли... — мовив він напівтоном, щоб не дратувати мисливця ще більше.