На щастя, інтерес царя зник, і Ілларій, скориставшись нагодою, швиденько дістався до своїх покоїв і зачинився всередині. Балдуїн жваво вибрався з-під кітеля і пролетів вздовж спальні, аби дослідити обстановку. А хлопчик сховався в кутку кімнати і, взявши в руки свою чарівну кулю, кілька разів провів по ній долонею, змушуючи її активуватися.
Трохи політавши, сокіл приземлився біля Ілларія і здивовано глянув на кулю. Його зацікавила чарівна димка, що бушувала всередині.
— Ку? — запитав він заінтриговано і підстрибнув на місці.
— Це мій винахід! — похвалився самовдоволено Ілларій. — Тут можна побачити весь світ! Ну ж бо, загадай щось! Може, хочеш побачити когось?.. Ну наприклад того, хто тобі дуже дорогий? Цей артефакт усе тобі покаже!
Балдуїн задумався і клюнув кулю. Димка заграла новими барвами, і з'явилося зображення вже відомого Ілларію храму з химерним дахом.
На кам'яних сходах сидів мисливець, лисиця і кіт.
Балдуїн насупився, дивлячись на Іноске. Отакої! І сам не знав, що цей плямистий негідник настільки йому любий?!
Ілларій здивовано кліпнув.
— Мисливець? Ти його знаєш? — поцікавився він у сокола.
— Інн ссс кууу! — похитав головою Балдуїн і клюнув зображення Іноске.
— О, його я вперше бачу! А ти розумієш, про що вони розмовляють? — з надією в голосі запитав хлопчик.
Балдуїн знизав плечима і прислухався. Але кулі не сподобалася його пильна увага, і вона розмила зображення. Було чутно тільки голоси, та й те, надто приглушено:
«— Я повинен прибрати царя Едивеля з дороги Олександра. Тільки так він зможе зійти на трон. Якщо він сам уб'є царя, то позбавить себе права отримати владу. Тому, це повинен зробити я!
— Отже, Олександр має повне право на терруїнський трон?.. Неймовірно!»
Почувши це, Балдуїн аж здригнувся. Але слухати далі не захотів. Занадто складна для нього мова, ледве розібрав цих декілька слів.
— Ну, ти зрозумів, про що вони розмовляли? — хлопчик запалав щирим дитячим інтересом.
Сокіл похитався з боку в бік.
— Кеке! — намагався донести він, що не все до кінця зрозумів, але щось таки почув.
Ілларій хмикнув і, піднявшись з підлоги, попрямував до ліжка. Завалився в нього, незграбно і по-дитячому.
— Гаразд, дійсно пора лягати спати, — сказав він сонно і накрився ковдрою.
Балдуїн кивнув на його слова і окинув кулю підозрілим поглядом. Хто зна, що було у нього на думці, але здається почуте його трохи збудило.
...
Десь вже настав сонячний ранок. Золото відбивало кілька променів, що пробиралися крізь щілину в печері.
Марго, прикриваючи очі долонею, намагалася пробратися крізь гори блискучих коштовностей назустріч сонцю. За нею хвостиком йшла і Елізабет.
— Думаєте, там є вихід? — поцікавилася вона.
— Магічний — так! — ствердно вигукнула Кхасі і, зробивши ривок, перестрибнула золоту дюну і опинилася біля скелястої стіни.
Щілина була досить великою. У неї можна було просунути навіть руку. Кхасі спробувала виглянути у неї надвір. Але зросту не вистачало.
— Так, доведеться тобі залізти мені на плечі, — твердим голосом мовила дівчина і присіла навпочіпки, щоб Елізабет могла легко виконати нехитрий маневр.
Дівчиську це було тільки в радість.
— Та без проблем! — вигукнула вона і залізла Марго на плечі.
Дівчина піднялася і вперлася руками в стіну.
Елізабет же виглянула в щілину і здивовано кліпнула.
— Красиво... — промовила зачаровано вона, дивлячись на тропічний ліс.
Марго хотіла ще щось запитати, але тут стіна під тиском її рук трохи зрушилась з місця. Дівчина спочатку злякалася, а потім, дещо збагнувши, зібрала всю силу до купи і спробувала зруйнувати стіну.
Елізабет ледве втрималася нагорі, коли частина стіни відчинилася, мов двері, і свобода постала перед очима.
— Ну ось! Не так все й складно! — жваво вигукнула Марго, оббиваючи долоні від пилу.
— Це джунглі! — захоплено вигукнула Елізабет, вказуючи пальцем на зелений ліс.
— Це Інтосинський півострів! — усміхнулася Марго і озирнулася навколо, вдихаючи вологе повітря.
— Ого! А братик теж десь тут? — поцікавилася дівчинка, і кинула погляд на свій золотий браслет. Якось не дуже добре вони з Феанорином розсталися...
— Можливо, але... Може бути що й ні! — знизала плечима Марго.
— Гаразд, він не пропаде! Як і тато!
— Ти безтурботна!
— Я просто радію, що нарешті можу побути у вашій чудовій компанії, леді Марго! — крізь усмішку видала Елізабет і зістрибнула вниз, щоб негайно притулитися до Кхасі і обійняти її.
— У будь-якому випадку, я чекаю на твого батька, щоб він нас врятував, — обіймаючи дівчинку у відповідь, натхненно мовила Марго, наче героїня любовних романів.
— Як романтично! — заплющила очі Елізабет. — А він і врятує! Я впевнена, що зараз він робить усе можливе, щоб нас знайти!
— Він прийде сюди через тебе, і тільки... — пробурмотіла дівчина, трохи зневірливо.
— Кгм, за мною прийде Феанорин. У кожної свій принц, пані. Тож чекайте на татка, і не забивайте голову дурними думками. Краще давайте будемо думати про наших принців.
— Коли я виросту, то вийду за Феанорина заміж, ось! Залишилося ще десь років десять почекати! Але це небагато! — заявила вона і усміхнулася.
Марго завмерла в здивуванні. Отакої!
— Сподіваюся, що через десять років Феанорин буде готовий до таких речей, як одруження. Він трохи несерйозний, — сказала, тримаючись за потилицю. Цього хитрого хлопця вона знала, як ніхто інший.
— Це тому, що він ще не достатньо дорослий! — заперечила дівчинка. — Він юнак! Тож ще встигне бути серйозним, як мій татко!
— І то правда! Твій тато вже занадто серйозний моментами, — голос Кхасі трохи знизився.
— Ви за ним сумуєте? — примруживши очі, з підозрою запитала Елізабет.
Дівчина затамувала подих і кивнула.
— Так... Дуже...
Дівчисько похитала головою і, впершись руками в боки, вигукнула:
— Не сумуйте, леді Марго! Давайте краще дослідимо нову територію!
Кхасі легко усміхнулася. Так, не завадило б перевірити, що тут, та як?
Вона простягнула Елізабет руку і кивнула в бік дороги, що вела вниз. Дівчинка зраділа, в зелених очах промайнула іскра. Попереду чекали справжні пригоди!