Розділ 12.1

Мінорі блукала лісом, не бажаючи повертатися додому. Чомусь саме перед поїздкою її накрила хвиля відчаю, і вона почала згадувати, як добре їй було у палаці, коли вона нічого не робила, тільки цілими днями гуляла і вночі грала на флейті. Були колись часи. Хоча… Акіра подарував їй свободу. Привів її в землі, де вона може вільно перетворюватися на лисицю – свій істинний лик. Але все ж… Хіба вона до кінця вільна? Все життя в бігах. Скрізь небезпека, вороги, яких нажив собі її чоловік. І бідність... Вона так легко проміняла палац на лісовий храм, а розкішне життя — на кохання. Небезпечне кохання. Та ще й зрадила свого вірного помічника, залишивши його на вирок долі.
Мінорі згадала про Іноске. Знову… в тисячний раз. Це її гріх, який мучить душу вже багато років. Кожного разу вона запитувала себе, чи живий її фамільяр? А якщо живий, то чи щасливий?..
Вона не знала, де він, з ким він… кому служить? Чи не потрапив у рабство? Знайшов новий дім чи залишився при палаці її батька імператора? Мінорі нічого не знала… Але думала про те, що сказала б Іноске, якби одного разу вони зустрілися знову, якби доля звела їх разом.
А це дійсно було її мрією.
Трохи відійшовши від образ, Мінорі вирішила повернутися додому, до чоловіка. Вона знала, що він хвилюється, трохи. Але шукати її не піде, адже знає, що для лисиці це звична справа, зникнути на кілька днів. Втім, йому теж доводиться терпіти. І їхній шлюб з кожним днем все сильніше тріщить по швах. І від колишньої любові мало чого залишилося. А все почало руйнуватися в той день, коли через них постраждала сім'я…
Мінорі була розбита зсередини. Чи вдасться їм з Акірою хоч трохи загладити свою провину?
Вона йшла тихими повільними кроками, все більше піддаючись відчаю.
Але тут у просторі пролунали крики. До тремтіння в серці знайомі крики…
— Принцесо! Моя принцесо! А-а-а! Принцесо! — розбушувався Іноске, і вилетівши на кам'яну дорогу, мало не збив жінку з ніг, а потім усіма чотирма лапками зачепився за її кімоно.
Мінорі завмерла, не вірячи власним очам. Її колишній фамільяр зараз бовтається у неї на спідниці і нахабно цілує руку.
Жінка мимоволі відсторонилася від кота.
— Демон! — ошелешено закричала вона і панічно порозмахувала довгими рукавами.
— Ні, принцесо, це я! Хоробрий воїн Іноске Хімару з клану курігане! — поспішно видав кіт і знову прилинув до колишньої господині. Жваво заліз їй на плече та зробив кусь, щоб вона остаточно переконалася, що він її зниклий фамільяр.
— Іноске дійсно повернувся до тебе, Мінорі! — долинув з храму ствердний голос Акіри.
Жінка впала на землю і кілька разів протерла очі.
— Іноске, це і справді ти!? — розплакалася вона і схопила кота в обійми.

Ось і зустрілися вони, як про це обоє і мріяли. І вже через півгодини розмовляли за чайним столиком під відкритим небом. Принцеса, як і колись дуже давно, грала на флейті і мимоволі закликала до себе світлячків. Вона настільки подобрішала, що дозволила чоловікові обійняти її за плечі. Акіра не міг не зрадіти тому, що вона на нього більше не сердиться. І всі були щасливі, поки розмова про нове життя кота не дійшла до обговорення сім'ї лорда Фрея.
Дізнавшись про те, що кіт тепер дворецький Олександра, Акіра зачепив тему, яка була всім неприємна, але про причини ворожнечі потрібно було поговорити.
— Тієї ночі ми вирушили на завдання, за яке мені пообіцяли добре заплатити. Я робив усе як зазвичай, пробрався в дім і побачив тих, кого мені наказали вбити. Це була жінка і двоє дітей, — з сумом у голосі мовив Акіра, і навіть ковток чаю не зміг зробити. Настільки все стало клубком у горлі.
— Іллія була дуже доброю жінкою. Ми з нею були знайомі ще до цього дня. Але я не знала, що вона вийшла заміж за втікача терруїна. Ми й подумати не могли, що вона і є жертвою замовника. І її маленькі діти... О, боги! Ми тоді не знали, що робити?! Ми розгубилися! — скрізь сльози видала Мінорі і опустила розгублений погляд.
Іноске ж приклав лапи до серця. Хто б міг подумати, що його принцеса і її чоловік були втягнуті в цю сумну історію!
— Іллія вирішила поговорити з Едивелем, — неохоче Акіра продовжив важку розмову. — Але переговори закінчилися… Найгіршим чином! Ми її попереджали! А вона сказала, що впорається, а якщо ні, то нехай ми подбаємо про її дітей. Вона була готова довірити їх нам. Навіть не знаю чому… Адже це я увірвався в дім і…
— Ми не хотіли, щоб так вийшло… Я взагалі не можу забути той день. Це все так жахливо! А Іллія була дуже хороброю!
— Коли я побачив її на краю скелі, то зрозумів, що потрібно діяти, забрав дітей і відвів їх якнайдалі від небезпеки. Я зрозумів, з яким чудовиськом зв'язався, але було вже пізно. Єдивель наздогнав мене. Ми билися. Але потім він запропонував угоду. Вона полягала в тому, що дівчинка залишиться живою, а хлопчика він забере собі. І мені довелося погодитися на його умови, щоб врятувати хоча б одну дитину.
— А я повернула Елізі в маєток лорда Фрея. І наступного дня Олександр приїхав з подорожі і дізнався правду. Я просила його дозволити мені виховувати Елізі, адже цього бажала сама Іллія, та Олександр того дня мало не збожеволів.
— Ми не сказали йому про сина.
— Він думає, що його син мертвий. Але це не так! — злегка піднесено промовила Мінорі і змусила Іноске здригнутися.
— Невже?! — здивовано вигукнув кіт, хапаючись за голову.
Акіра ствердно кивнув.
— Я кілька разів зв'язувався з Олександром. Просив вибачення. Обіцяв помститися. Але він нерадо поставився до моїх листів. Я ніяк не міг зрозуміти, що такого могло статися між цією людиною і царем Єдивелем? Не міг збагнути, у чому причина їхньої ворожнечі? Але потім я дізнався правду. Олександр один з претендентів на терруїнський трон.
— І Єдивель, знаючи свою слабку сторону, скоріш за все в останній момент вирішив залишити хлопчика живим, аби зробити його своїм спадкоємцем. Напевно, ця дитина навіть нічого не пам'ятає… занадто маленьким був… Міг і забути, хто він. Але до нас неодноразово доходили чутки, що Едивель виховує одного маленького мага, — на цьому моменті Мінорі швидко приклала флейту до губ і почала грати, ніби намагаючись перервати цю розмову.
Але для Іноске вже й так все стало ясно.