Розділ 11.3

Хоча не один Іноске опинився в цікавому місці. Маленького крилатого продажного фамільяра закинуло прямо в столицю царства Терруїн!
— Ку? Ку? Ку? Ку? — пробурмотів Балдуїн, лежачи на гарячому камені і дивлячись у вечірнє зоряне небо.
Полежавши ще так півхвилини, сокіл нарешті прийшов до тями і спробував піднятися. Звалившись вниз з каменя, який вже потроху почав остигати після спекотного дня, птах виявив, що кілька його пір'їн відвалилися і посипалися на землю. Це не могло не засмутити його. Сокіл крикнув і гнівно затупотів лапками. От прокляття! І скільки ж годин він пікся на цьому камені?!
Але його обурені крики перебив здивований, трохи наляканий дитячий голос.
— А-а! Ти хто?! — пролунало запитання, і в цю ж мить  хтось маленький наблизився до птаха зі спини.
Балдуїн різко повернув голову і звузив очі.
— Ку-у ку-у? — запитав він, дивлячись на незнайомця.
Це був Ілларій.
Присівши навпочіпки, хлопчик нахилився до сокола і нахабно вперся в нього поглядом.
Балдуїн примружився. Пом'яв лапами землю. Здивовано похитав головою, дивлячись хлопчику прямо в його зелені очі.
— Куу? — запитав він з підозрою.
— Не розумію тебе, — знизав плечима Ілларій. — Як ти тут опинився, малюче? — поцікавився він і несміливо взяв сокола на руки.
Птах щиро здивувався і поглянув на хлопчика великими бурштиновими очима.
— Ку кіріка камі зе-зе… Кеее… — спробував щось сказати він, але Ілларій заперечно похитав головою на його крики:
— Чесно, не розумію твою мову!
Птах здався. Ну що поробиш? Такий от він фамільяр, який не вміє розмовляти з людьми їхньою мовою.
Хлопчик дбайливо притиснув Балдуїна до себе і погладив його по голівці.
— Гаразд, не залишати ж тебе тут. Напевно, ти ще маленький, ходімо зі мною! Головне, щоб цар Едивель тебе не помітив!
Почувши це страшне ім'я, птах одразу ж розлютився і гнівно замахав крилами.
— Аааа! Кукика кра карра карра! – вилаявся він і налякав хлопчика.
— Ой-йой, заспокойся, не борсайся так! – схвильовано вигукнув Ілларій, намагаючись його втримати.
Птах затих, насупився і пихнув собі під дзьоба.
Хлопчик щиро здивувався такій поведінці сокола. Але, побачивши, що птах вже заспокоївся, знову притиснув його до себе і подався до кам'яних сходів, що вели до парадних дверей палацу.
Птах роззявив дзьоба, зі здивуванням розглядаючи обстановку. Красивий палац, величний. З високими колонами, з куполоподібним дахом, з темними кам'яними стінами.
Ілларій зупинився біля величезних парадних дверей і сховав птаха під борт кітеля.
— Не вилазь! — наказав він і потягнув за ручку, відчиняючи двері.
Птах кивнув і причаївся під одягом. Цікаво ж, що це за палац такий?!
Балдуїну захотілося дізнатися більше про це місце, тому він завмер, і тільки тихо спостерігав одним оком крізь щілину між бортами кітеля.
І тут, як грім серед ясного неба, в просторі пролунав знайомий голос:
— Ілларію! Підійди до мене!