Розділ 11.1

У кімнаті запанувала тиша. Елізабет склала руки на грудях і пройшла до вікна. (Вона була настільки сердитою, що навіть забула про присутність Марго).
Кхасі ж продовжувала спостерігати за дівчинкою, тихо, не відволікаючи її.
Маленька космоліта виглянула у вікно і насупилася. Взялася щось розглядати, а потім голосно плеснула в долоні і скрикнула:
— Що відбувається?!
Марго зібралася з духом, підійшла до дівчинки, мимоволі обійняла її за плечі, і сама виглянула у вікно.
Побачене змусило її здригнутися. Іноске, товстий набридливий кіт, бився з двома мисливцями і доводив їх до істеричних криків.
Елізабет захоплено спостерігала за його рухами, як він бив задньою лапою чоловіків прямо в щелепу. І як смішно при цьому кривлявся.
Марго ж хвилювалася. Напевно, у неї були на це причини.
— Іноске, звідки стільки сили?! — здивовано запитала вона, і цим самим привернула увагу дівчинки.
— Мене більше цікавить, звідки тут ці люди? — не перестаючи хмуритися, задалася питанням Елізабет.
Кхасі втратила дар мови. Що їй відповісти?.. Сказати правду чи збрехати?
— Це через мене... — наважилася вона сказати все як є.
Елізабет здивовано на неї поглянула.
— Леді Марго... А тато де? — строго запитала вона і втупилася в Кхасі запитливим поглядом.
Дівчина зблідла. Вочевидь не очікувала таких допитів. Хоча те, що відбувалося кілька хвилин тому, вже дало їй зрозуміти, що дівчинка з характером.
— Ну... Елізабет... — запинаючись, почала Кхасі. — Твій батько впорається... У будь-якому разі... Він сильний!
Дівчинка засмутилася.
— Тож він б'ється... — промовила пригнічено вона і відійшла від вікна.
— Все буде добре! — пішла за нею Марго і погладила її по волоссю, бажаючи заспокоїти.
Та тільки Елізабет виявилася набагато дорослішою, ніж здавалося на перший погляд. Вона відмахнулася і з важким зітханням, промовила:
— Та я вже звикла... Він то зайнятий, то б'ється, то йде кудись, мені нічого не сказавши... Він такий! Вічно кудись поспішає, комусь погрожує, з кимось ворогує. Живе однією мрією — очолити гільдію... Він загубив себе в останні роки. Може, хоч ви зміните його?
Марго нервово стиснула тканину сукні. Доросле питання, що вимагає серйозної відповіді. Але що відповісти? Чи може вона пообіцяти Елізабет, що тепер все налагодиться, якщо через неї Олександр змушений ризикувати життям. Якщо за нею прийшов її колишній чоловік, і все минуле, всі таємниці стали явними.
— Не впевнена, — зізналася у власній слабкості Кхасі.
Дівчинка хмикнула і заперечно похитала головою.
— А я впевнена, що "так"! Тому що він вже почав змінюватися. Прийняв долю і почуття, чи не так?
— Так, Елізабет, вірно... — кивнула Марго, навіть не вірячи своїм вухам. Як правильно і по-дорослому міркує ця маленька дівчинка!
Елізабет усміхнулася куточками губ і простягнула до Марго руки.
— Все неодмінно буде добре! Чекаю миті, коли зможу назвати вас "мамою"! — промовила на одному подиху вона і обійняла Кхасі.
Дівчина не стримала сліз і розплакалася. Ці слова зворушили її серце.

...

Звін мечів, що зійшлися в бою, лунав на весь двір.
Двоє чоловіків, що билися за одну жінку, не бажали поступатися один одному.
— Олександре, краще одразу здатися! — загарчав Єдивель, атакуючи.
— То здавайся, виродку! — усміхнувся лорд Фрей, насолоджуючись поєдинком.
В його очах палав вогонь. Він прагнув дійти до перемоги, тому що знав, за що бореться, і чому готовий ризикувати життям.
Едивель замахнувся мечем і спробував вдарити в плече, з наміром поранити руку. Але в Олександра була неймовірна реакція, він тут же відбив атаку, змушуючи меч противника дзвеніти і розсипати іскри.
— Поверни мені Афіракхасі, і я піду! Подумай про свою дочку, яку ти так бережеш! — промовив крізь зуби цар, пронизуючи противника лютим поглядом.
Олександр стиснув губи від злості і атакував з усієї сили. Ці слова зачепили його і розгнівали ще сильніше.
— Не думай, що тобі вдасться повторити події того дня! — закричав він, розмахуючи мечем і змушуючи Едивеля відступати. — Тоді мене не було поруч! І ти зміг перемогти! Але сьогодні зовсім інший випадок!
Цар ухилився від чергового удару і відійшов на кілька кроків від Олександра, тримаючи дистанцію.
— Я переб'ю всю твою сім'ю! Акіра мені більше не завадить! Доберуся і до твоєї дорогоцінної доньки! — погрожував він, піднімаючи клинок все вище.
Олександр стійко зустрів його погрози. Стиснувши в руці рукоятку, він змусив себе усміхнутися і кинути царю прямо в обличчя гучну, сміливу фразу:
— Коли я очолю торгову гільдію, у тебе навіть не залишиться прав на трон! Тому що у мене буде все!
Едивель обурився.
— Твій батько відмовився від влади! Терруїни не визнають тебе царем! — закричав він і накинувся на Олександра з новою силою, подарованою йому приливом агресії.
— Це ми ще побачимо! — заперечив лорд Фрей, спритно ухиляючись від удару.

Феанорін спостерігав за їхнім поєдинком, стоячи біля парадних дверей. Скільки переживань було на його юному обличчі.
Висунувши вперед руки, джинн з усіх сил утримував бар'єр, щоб три мисливці не змогли пробратися всередину.
Балдуїн же безстрашно бився з ними, не даючи їм наблизитися до джина. Мисливці ледве справлялися з величезним страшним птахом, який не боявся їхніх гострих клинків і сміливо нападав то на одного, то на іншого.
Джинн прошепотів ще одне заклинання і кинув швидкий погляд у бік бійки Іноске.
— Хімару, до мене! — закричав він на повні груди і відступив від бар'єру, який тут же спалахнув і із новою силою взяв під захист палац.
Кіт збив з ніг мисливця і, під палкий бойовий крик, побіг до Феанорина. Проскочивши крізь бар'єр, який за велінням джинна пропустив його всередину, він підняв запитальний погляд на хлопця.
Данталіон мовчки кивнув йому в бік парадних дверей.
Іноске хитнув головою і, бурмочучи собі під ніс, пішов за джином всередину палацу.
Хлопець з підозрою глянув на кота. Виглядав той дивно. Але часу розпитувати його не було.
— Ти мені потрібен! Будеш мене захищати, поки я застосовуватиму всі свої знання на практиці! — пояснив він і пройшов у вітальню.
— Ага! Прийнято! — кивнув кіт, хитко крокуючи слідом за ним.
Джинн встав посеред кімнати і зробив глибокий вдих, готуючись до акту магії.
— Слідкуй за тим, щоб ніхто мені не завадив! Тут буде відбуватися дуже сильна і давня магія! — звернувся він до Іноске, перед тим як повністю зануритися у виконання ритуалу.
Кіт підійшов до арки і сів біля входу, щоб уважно спостерігати за обстановкою. Та трохи покривлявся від раптової нудоти, яка з'явилася нізвідки.
— Не треба було пити той напій... Голова йде обертом... — буркнув кіт і розкосими очима поглянув на джина.
Феанорин накреслив навколо себе коло, розставив свічки, запалив їх, і, відчувши запах ритуального вогню, почав тупотіти ногами, змушуючи дзвіночки на браслетах дзвеніти.
Іноске уважно спостерігав за його діями і мимоволі зачаровувався дзвіночками, які стрибали туди-сюди і дражнили його котячу натуру.
Раптом, кіт встав на чотири лапи, притулив підборіддя до підлоги, задер хвоста догори і загорівся ідеєю напасти на грайливі дзвіночки.
Джин не помітив грайливого настрою Іноске і продовжив танцювати в колі, закликаючи давніх духів допомогти йому з заклинанням.
— Абу дабі тита то кіамар! — проспівав він, плескаючи в долоні і відбиваючи ритм ногами.
Кіт скривився. На дух не переносив спів Феанорина. Оскаливши ікла, він з люттю напав на ногу джина і зробив «імператорський кусь».
Юнак підстрибнув від болю і переляку. Випадково штовхнув ногою свічку, і та разом з вогнем покотилася по підлозі.
Джин панічно схопився за голову. Коло миттєво загорілося, і безпечне заклинання перетворилося на щось інше...
Іноске завмер, відчувши запах гару. З хвилюванням озирнувся на свій хвіст. А той палав, мов факел! Підпалив його ненароком!
— А-а-а! — заволав кіт і почав дути на кінчик хвоста в спробі загасити полум'я. — Фух! Не гори! Фух-фух! Прошу тебе! Матінко! Фух-фух-фух!
Джинн озирнувся навколо. Попіл, що летів з хвоста Іноске, повільно осідав по краях кола і виблискував магією.
— А-а, ось і жертва... — тихо промовив хлопець і впав на коліна. Здається, ритуал вже було не зупинити.
Іноске з полегшенням видихнув, коли йому вдалося погасити хвіст. Але коли над його вухатою головою пролунав грім — він підстрибнув і полетів прямо на джина в пошуках захисту.
Феанорин гепнувся на підлогу, не очікуючи нападу Іноске. Гучний звук дзвіночків луною прокотився у просторі. Юнак застогнав і закрив обличчя долонями. На стелі вже почали з'являтися написи. Заклинання діяло на повну силу!
Іноске підняв здивований погляд на стелю і вдивився в незрозумілі ієрогліфи.
— Опа! — вигукнув він, спостерігаючи за тим, як слідом за ієрогліфами на стелі почали з'являтися і малюнки.
— Щось пішло не так... — буркнув джинн і здався. Хай вже буде, що буде.
Гори, східний палац, корабель, море... Все це одне за одним вимальовувалося на стелі і ніби перетворювалося на реальність.
І ось Іноске вже відчув, що знаходиться не в домі лорда Фрея, а десь посеред лісу... Запахло благовоннями. Пролунав дзвін гонга і... Перед очима з'явився східний храм з вигнутим по краях дахом..
Феанорин витріщився, коли кіт зник. Він піднявся і ошелешено озирнувся навколо.
— Що я накоїв? — запитав він сам себе і спробував вирватися з магічного кола. Але те його не відпустило! Наче бар'єром став оточений джинн, і не вибратися тепер і магію не зруйнувати.
Юнак здивовано почухав потилицю. Сам не знав, що буде далі.
— Видно, що я самоучка! — відмахнувся він, змирившись з тим, що відбувається.
Раптом у просторі пролунав гнівний голос Олександра.
Хлопець притих. Ще й цього не вистачало. І так його магія вийшла з-під контролю, так ще й терруїн вирішив саме в цей момент з'явитися перед очима.
— Феанорине! — гаркнув Олександр, увірвавшись до вітальні. Але тут же завмер, коли побачив, що відбувається в кімнаті.
— На твоєму місці, я б тікав звідси, — нервово усміхнувся джинн, але його порада вже ніяк не могла допомогти лорду Фрею.
Коло в один момент розширилося до неймовірних розмірів і вибухнуло. Весь дім поглинула давня магія.
Повелитель мрій покрився холодним потом. Здається, все набагато гірше, ніж він думав.
Перед очима було море... Босі ноги відчували під собою мокрі дошки. Стояв він на палубі якогось корабля і всім тілом відчував подих вітру.
— А-а-а! — скрикнув хлопець, коли усвідомив, що накоїв.
Пробігшись уздовж корабля, він спробував знайти хоч когось живого, справжнього.
Та на нього чекала суцільна порожнеча!
Джинн ще сильніше заволав. Великий корабель, на якому він зовсім один... Чи ні?!
Раптом за бортом роздався чийсь крик.
Феанорин почувши його, спочатку зблід, потім зрадів, що він тут не сам, після чого вже, під власні панічні крики, поспішив на допомогу тому, хто тонув.
А за бортом виявився ніхто інший, як сам лорд Фрей. Олександр тримався на плаву, вхопившись за дошку, і, все ще перебуваючи в терруїнському обличчі, гнівно гарчав.
Джинн мало не заплакав, побачивши його. Чому саме Фрей?!
Кинувши у воду канат, він швидко допоміг лорду піднятися на корабель. І, як тільки той ступив ногою на палубу, хлопець одразу ж поспішив утекти на безпечну відстань.
— Що, чорт забирай, відбувається?! — ошелешено запитав Олександр, озираючись навколо. — Чергова твоя ілюзія?
— Боюся, ні, — несміливо видав джин і мало не оглух від обурення лорда Фрея:
— Що ти накоїв?! Де ми?! Де інші?! Де моя дочка?!