Розділ 9.8 Початок

Олександр спустився на другий поверх і лише напружено дихав, чуючи позаду себе тупіт лапок вгодованого кота.
— А ти, дідьку, — повернувся він обличчям до Іноске, — якщо хочеш залишатися в цьому домі, то дуже-дуже уважно стеж за принцом Данталіоном!
Кіт зробив кілька швидких поклонів і несміливо запитав:
— Добре, а сніданок буде?
— Так, буде! Іди на кухню і їж скільки влізе! — на весь коридор закричав Олександр, блискавкою залетів у свою спальню і зачинив двері прямо перед носом кота.
Іноске махнув лапою і пішов у пошуках кухні.
Олександр же притулився плечима до дверей і заплющив очі.
Усі дістали!
А ще й ця в його спальні... Лежить нерухомо, спить. Зваблює своєю беззахисністю. Кличе підійти до неї... Манить красою...
Чоловік окинув зеленим поглядом свою гостю і рушив до ліжка.
Ось же Всесвіт потішився. З усіх жінок всунув в його обійми саме космоліту, від якої йому тепер нікуди не дітися!
Він здався долі і владно навис над беззахисною Кхасі.
— Яка нахабна, безжальна і божевільна жінка! — загарчав він їй прямо в губи і важким тягарем впав на ліжко, не знімаючи обладунків і не повертаючи собі вигляд звичайної смертної людини.
Лише сон міг хоч трохи заспокоїти його і охолодити терруїнський запал.
Марго щось пробурмотіла уві сні і мимоволі притулилася до нього, шукаючи тепла і захисту.
Олександр з холодним виразом обличчя прийняв її в свої обійми. Нехай насолоджується уявним раєм. Нехай почувається в безпеці.
Але ж насправді він такий же небезпечний для неї, як і будь-який терруїн.
Люті очі, стиснуті від злості кулаки — краса терруїнських чоловіків, безжальних, кровожерливих воїнів, що живуть лише війною.
Але для нього все це в минулому, чи не так?..
Через силу Олександр закрив очі і поринув у довгоочікуваний сон.

...

Ілларій стояв на кам'яній площі і спостерігав за тим, як терруїнський цар вишиковує в ряд мисливців.
У руках хлопчик тримав свою магічну кулю і періодично проводив по ній пальцями, коли та починала без потреби щось показувати.
Едивель раз за разом озирався на вихованця, добре наглядаючи за ним. Хлопчику було не сховатися від погляду володаря.
Сонце спускалося до горизонту, наближався вечір.
Мисливці ліниво переглядалися між собою і щось шепотіли один одному, поки цар, на незрозумілій для Ілларія мові, звертався до них зі своїми наказами.
Один за одним мисливці кивали на слова володаря і хапалися за руків'я мечів.
Ілларій же кинув швидкий погляд на свою кулю і та одразу ж показала йому загадкового чоловіка зі східного храму.
Хлопчик здивовано вдивлявся в зображення.
Мисливець, який зрадив царя, сидів на кам'яних сходах і запалював пахощі.
Ілларій намагався роздивитися татуювання на зап'ясті чоловіка, яке трохи виглядувало з-під рукава кімоно.  Але не встиг.  У просторі пролунав рик Едивеля, і хлопчик швидко сховав кулю за спиною.
Піднявши невинний погляд, він подивився на царя, що йшов до нього, і мимоволі відступив на крок назад.
— Ілларій, чим ти там займаєшся? — запитав цар, заглядаючи хлопчику за спину.
— У кулю дивився... — чесно зізнався Ілларій.
— І що бачив?
— Сніг...
— Покажи! — сердитим голосом промовив цар і простягнув руку, закликаючи хлопчика довести свою покірність.
Ілларій несміливо прибрав руку з-за спини і надав Едивелю кулю.
Благо в кулі дійсно вирувала завірюха, а за нею виднілося місто якоїсь небаченої далекої країни, де народ з ніг до голови був одягнений у хутра і зі скрипом на зубах тягнув мотузками брилу льоду.
Цар схвально кивнув і повернув вихованцю його магічну кулю.
— Грайся! — видав вже м'якше він. — А я піду... По справах!
Різко розвернувшись, і зачепивши хлопчика краєм плаща, цар попрямував назад до мисливців.
Ілларій полегшено видихнув і сховав кулю під борт кітеля, щоб випадково знову спровокувати допити царя.
В один момент, Єдивель кинув на вихованця ласкавий погляд і махнув рукою, прощаючись.
Хлопчик тут же вклонився з повагою, а потім з подивом на обличчі почав спостерігати за тим, як цар створює перед собою портал. Ілларій скептично підняв брову. Єдивель разом з мисливцями увійшов у синюватий іскристий туман і зник у глибинах порталу.
— Куди це цар пішов? — мимоволі запитав хлопчина і поспішив до порталу, з наміром заглянути в нього. Але не встиг. Портал закрився протягом кількох секунд.
Хлопчик насупився. Серцем відчував щось недобре.
...

Гонг видав дзвін, і через ліс пронеслася пронизлива хвиля звуку. Навіть гілки на деревах трохи похитнулися.
Жінка-лисиця, нахилившись над річкою і тихо наспівуючи сумний мотивчик, прала брудне від крові кімоно.
Червоні потоки пливли за течією, і хто зна, чию кров вони викрадали. Тканина ставала все чистішою, а жінка все сильніше насуплювалася.
— І ніяк не залишить нас у спокої! — раптом загаласувала вона, але тут же спробувала заспокоїтися. Заплющила очі та зробила глибокий вдих.
Позаду почулися кроки.
З лісу вийшов Акіра по пояс голий. Він старанно натирав забої і рани сумішшю різних трав.
— Пробач, люба, що звалив на тебе таку брудну роботу! — протяжно сказав він, прямуючи до ставка.
— Я майже закінчила, ех... майже... ой, — важко зітхнула Мінорі і сіла в зелену траву, вже немаючи сил прати. Спина почала пекельно боліти!
— Едивель ніколи не заспокоїться. Стільки років минуло, я вже давно не мисливець і не найманець... Але ця війна не припиняється! — крізь зуби видав чоловік і зайшов у воду, щоб скупатися.
— Я єдине зрозуміти не можу, як ти з ним взагалі міг зв'язатися?! — буркнула лисиця та продовжила прати одяг.
— Нам потрібні були гроші, Мінорі. Ось тобі і вся відповідь. Але якби я знав, що моїм завданням стане вбити жінку з дітьми... Я б ніколи не погодився йому служити!
— Іллія була хоробра. Прийняла свою долю заради дітей.
— Шкода, що я не зміг запобігти її загибелі. Було занадто пізно... — з сумом промовив чоловік, спостерігаючи за тим, як з його одягу змивається ворожа кров.
— Зате ти врятував її дітей.
— Це як сказати... За долю дівчинки я спокійний, вона залишилася з батьком. А от хлопчик... Як думаєш, Едивель добре до нього відноситься?
Жінка задумалася.
— Напевно... Раз він сам попросив залишити хлопчика живим, то, значить, він йому потрібен, — відповіла вона, одночасно витягуючи з води кімоно.
Акіра хмикнув і, набравши в долоні води, умив забруднене кровью обличчя.
— Ходять чутки, що цар терруїнів не здатний мати дітей. Може він хоче зробити Ілларія спадкоємцем? — задався він новим питанням.
— Можливо... — пробурчала лисиця, струшуючи мокрий одяг.
Чоловік насупився. Щось у дружини зовсім немає настрою з ним розмовляти.
— Гаразд... Бачу, ти трохи на мене злишся, тож... — прошепотів грайливим голосом він і підкрався ззаду.
Лисиця навіть і не зрозуміла, як в одну мить опинилася у воді. Лише відчула, що йде на дно разом із випраним одягом.
Акіра засміявся на весь голос, витягуючи дружину із річки.
— Та відчепися ти! — гаркнула жінка, не оцінивши його пустощів, і з обуренням вирвалася з міцних обіймів. — Тьху на тебе. Треба було залишитися в палаці... А я втекла з тобою собі на біду!
— Я тебе теж люблю! — усміхнувся чоловік та жваво відсахнувся назад — Мінорі кинула одяг прямо йому в обличчя і вишкірила довгі ікла.
— Нам ввечері в дорогу вирушати, а ти тут! А-а-а! До нитки через тебе промокла! — розкричалася вона і швидким кроком майнула до лісу.
Акіра усміхнувся їй услід і вибрався на берег.
— Так, у дорогу... — погодився він і підняв погляд на небо. — Якнайшвидше б виконати свій обов’язок!