Розділ 9.2 Ілларій

Елізабет пронизувала поглядом свою обожнювану леді... Запам'ятала вона її, як загадкову гостю в красивій сукні, а зустріла тут, як неймовірну чарівницю з давніх казок...
Волосся її в місячному світлі засяяло сріблом, а золота нитка на шовковому кімоно розблискувала недосяжними світилами.
Якою бездоганною вона здавалася серед гір і зірок, під синім ясним небом, що було ніби денним, але насправді, космос звисав прямо над ним.
І рожевим був вітер. І ніс на собі пелюстки. І безжально зривав їх з вишень, щоб створити красу навколо своєї повелительки.
Елізабет зробила крок назустріч Кхасі. Невидима магія змушувала її зібратися з духом і наблизитися до прекрасної космоліти.
Марго ж боялася підійти до дівчинки. Все, що відбувалося довкола і з нею, занадто сильно нагадувало казку.
А Феанорин, як істинний джин, спостерігав за ними і хитро усміхався, час від часу бентежачи браслети і змушуючи дзвіночки дзвонити.
— Леді Марго... — видала несміливо Елізабет, підійшовши до Кхасі впритул. — Я хочу з вами познайомитися!
Дівчина здригнулася. Ось вона, біля неї, заглядає їй прямо в очі... Ні, в душу!
— Ти така ж, як і я... — мовила тихо Марго і простягнула дівчинці руку.
Елізабет, не задумовуючись, простягнула їй свою. Хоча б один раз доторкнутися до величної космоліти!
Кхасі відчула тепло маленької долоньки. А потім, крізь її руку хвилею пронеслася дика неконтрольована магія.
Блискавка спалахнула між ними!
Кхасі різко відступила від дівчинки і забрала руку.
Елізабет же звалилася на землю, в повному  шоці.
— Що це було?.. — спитала розгублено вона, дивлячись на свою долоню.
Золоті знаки з'явилися на зап'ясті і розійшлися візерунком по всій руці.
— Ти ніколи не тренувала свою магію? — спитала схвильовано Марго.
— Я ніколи не володіла нею... — здивовано кліпнула дівчинка.
Феанорин сів під вишнею і склав руки на грудях. В його очах промайнула іскра. Він був задоволений тим, що відбувається, і вочевидь обдумував наступний крок. Але космолітам було не до таємничого виконавця бажань. Їх хвилювала магія, якої раніше не було.
Кхасі сіла на землю поруч з дівчинкою і поглянула на візерунки, що покривали її руку.
— Твоя мама була космолітою...
— Я знаю, — кивнула Елізабет, — я все знаю... Але мені казали, що я не володію магією. Такий дар передався тільки брату.
— Брату? — перепитала здивовано Марго.
— Ілларій... — прошептала дівчинка ім'я. — Він був обдарованим. Коли йому виповнилось півтора року, у нього з'явилися перші ознаки... А в мене ніколи не було здібностей щось створювати!
— А твій брат... Де він? — наважилася запитати Марго, хоча відповідь вже була зрозуміла.
Елізабет не стрималася і, обнявши коліна, пустила сльозу.
— Загинув... Разом з мамою... Їх вбили мисливці... Царя Едивеля!
Марго втратила дар мови. Все стало клубком у горлі. А Всесвіт вкотре довів, що все, що відбулося за цей день — доля.

...

Він стояв перед кам'яною статуєю... Статуєю Афіракхасі!
Її кам'яне зображення, увічнило її красу і слугувало йому втіхою.
Його великі долоні в білосніжних рукавицях з любов'ю і ніжністю доторкалися до каменю. Так чуттєво і лагідно, наче до живої людини.
— Кхасі... Моя любове... Де ж ти? Де?! — закликав він до своєї коханої, яка залишила його в один фатальний день.
Едивель Мідас — терруїнський цар, що ховав своє обличчя за залізною маскою, ставав на коліна перед статуєю, що зображала величну космоліту... З крилами!
— Я знайду тебе! Знайду, де б ти від мене не ховалася. Я знайду! Чуєш? Чуєш мене, Кхасі? — він ніби молився їй, тримаючи долоню на серці, давав клятву перед нею і приймав її кам'яне мовчання у відповідь.
Нежива Кхасі. Не справжня. Але набагато легше дивитися на неї хоч в такому вигляді, ніж не побачити більше ніколи її неземної краси.
Тремтіли його руки, тряслися. Занепокоєний, полонений нею назавжди. Не здатний забути і відпустити!
Що буде, коли вони зустрінуться знову? Що він зробить? Що скаже? І як буде спокутувати свої гріхи перед нею?
— Ваша Величносте! — раптом пролунав дитячий голос з-за спини царя.
— Ілларій... Що таке? Чому порушуєш мій спокій? — запитав суворо чоловік і пронизав поглядом хлопчика, який увійшов без стуку в маленьку кам'яну залу.
Світловолосий хлопчик з зеленими очима та обличчям ангела простягнув повелителю кришталеву кулю.
— Я створив те, що ви просили! — мовив він задоволеним голосом і зробив крок вперед.
Цар піднявся з колін, покидаючи атмосферу покірного раба перед своєю богинею, і підійшов до хлопчика, з інтересом дивлячись на артефакт.
— Магічний шар?! Давай подивимось, чи працює він? — захоплено вигукнув Едивель і, погладивши хлопчика по голові, забрав у нього шар.
— Угу, — кивнув Ілларій і мимоволі глянув на статую Кхасі. — Її загадаєш? — спитав він, сміливо і відважно.
Едивель завмер. Спокуса, неймовірна спокуса! Але він не очікував, що зможе зараз її побачити.
— Ні! Боюсь, що я не готовий! — схвильовано видав він, проводячи по шару тремтячою долонею. — Не сьогодні! Мені потрібно налаштуватися...
Ілларій промовчав. Не можна було допитувати царя або заперечувати йому.
Покірно стоячи біля чоловіка, хлопчик уважно дивився на кулю і чекав її видінь.
— Покажи мені моїх ворогів! — раптом рикнув Едивель, і куля в його руках покрилася магічним туманом.
В сріблястім димі з'явилися золоті візерунки, а потім, коли туман почав розсіюватися — зображення східного храму з червоними брусами та вигнутим по краях дахом.
На кам'яних сходах, що вели до парадних дверей, сидів чоловік у чорному одязі. Темноволосий, сіроокий, з поглядом мисливця...
— Акіра... — скрізь зуби промовив Едивель і накрив шар долонею, щоб більше не бачити зображень.
— Ви задоволені моєю роботою? — спитав хлопчик і нахабно забрав артефакт із рук царя.
— Так, Ілларію! З тебе вийде хороший терруїнський маг... А може, і цар, — сказав чоловік умиротвореним голосом і обійняв маленького мага.
— Але ви ж обіцяєте, що розкажете мені про моє минуле, коли ми знайдемо вашу дружину? — спитав Ілларій і окинув статую Кхасі крадійським поглядом.
— Я дотримаю свого слова... Ти дізнаєшся правду. Інакше й бути не може... У нас у всіх одна доля... — мовив цар і випустив хлопчика з обіймів.
Ілларій кивнув на його слова і швидким кроком рушив до дверей. Едивель не зупиняв його, дозволив піти разом з шаром.
Вийшовши з кам'яної зали, хлопчик побіг коридором і сховався за великими колонами, що, мов титани, тримали дах тераси.
Навколо був простір... Скелі та маленькі палаци, розкидані по гірському хребту.
В небі літали великі птахи з вершниками — чоловіками-терруїнами в блискучих обладунках.
Ілларій підняв погляд на небо і важко зітхнув.
— Добре бути вільним... — проронив засмучено він і стиснув кулю в руках. — Покажи мені того чоловіка в чорному одязі. Чи не той це мисливець, який колись зрадив царя?
Куля швидко виконала волю мага і показала йому таємничі землі з бездоганно красивою природою.