Розділ 8.3 Кхасі — місяць далекого сходу

Сонце освітлювало квіткову долину, яка цвіла там, де на думку смертних ніколи не ростуть рослини. Високо-високо в горах, над самими хмарами, знаходилася вона, таємнича і прекрасна у всій своїй неземній природі.
Буйний вітер-сміливець, що волів долетіти до сонця, гуляв тут днями і ночами, та бентежив зірки, які плекали вирій з прадавніх часів.

В цей день діва вийшла в долину, щоб зіграти небесам.
В пориві вітру майорило її сріблясте волосся та перепліталось з пелюстками квітів, що тільки-но покинули бутони і вирушили в далекий шлях по гірському хребту.
І лягли її ніжні руки на витончений музичний інструмент з бажанням виконати містичну мелодію. Струни здригалися під тонкими пальцями і видавали таку музику, яку не почуєш більше ніде, а тільки тут, у найвіддаленішому від людей місці.
Сині очі дивилися на небо. Як близько воно було до її серця! Звисало над самою головою, обіймало ефіром, дозволяло доторкнутися до космосу.
Хоч і день, але зірки мерехтіли на синьому полотні і творили нові загадки буття.
Обійми вітру змусили діву закрити очі і розправити крила. Великі сяючі крила кольору хмар.
Легка усмішка заграла на її бездоганному обличчі. Не було діви вродливішої, ніж вона...
Всесвіту залишалося тільки визнати — силою своєю могутньою створив він космоліту, якій немає рівних і ніколи не буде.
Але діва була порочна душею. Її погляд говорив про зарозумілість, гординю і самолюбство. Вона знала, що немає нікого прекраснішого за неї! І це загрожувало стати її загибеллю.

— Кхасі! Кхасі! — пролунав ніжний голос у просторі.
Діва піднялася. Граційно та неохоче відклала інструмент. Через силу глянула на дівчину, яка жваво бігла до неї.
Золотом переливалось її волосся під промінням сонця, і блакитні очі горіли життям. Красунею була вона, та небаченою.
— Іллія, що таке? — спитала діва, пронизуючи поглядом гостю, яка так невинно порушила її спокій.
Златоволоса тримала в руках складений навпіл пергамент. Він пахнув бурею та дощем. Усе навколо охопив аромат, який, зазвичай, витає в повітрі після грози.
Діва Кхасі мимоволі здригнулася. Вона відчула ту магію, яку приховував пергамент.
— Послання від нього! Він написав тобі, Кхасі! Терруїнський принц написав тобі! — радісно вигукнула блондинка і простягнула діві листа.
Кхасі мовчки взяла пергамент до рук і пробіглась поглядом вздовж перших рядків.  Вкрай гоноровим стало її обличчя в цей момент, ніби все, що вона прочитала, для неї нічого не значило.
— Дякую, Ілліє... — не дочитавши до кінця, вона опустила лист і усміхнулася самим куточком губ.
Та золотоволоска не дозволила їй зоставатись настільки гордовитою.
— Прочитай вголос! — наполягла вона. — Я хочу знати, що такого написав принц, що ти  навіть не стала дочитувати його послання! — випалила на одному подиху та нервово стисла тканину легкої сукні.
Кхасі хмикнула. Її погляд знову став прикованим до рядків.
— Афіракхасі, — зірвалося власне ім'я з її губ, — я не можу забути нашу зустріч! Чи можемо ми зустрітися у підніжжя гори завтра ввечері? Немає сенсу писати тут сотні слів, коли можна сказати їх при зустрічі... Едивель Мідас...
Іллія затамувала подих. Та, що зараз стояла перед нею, удостоїлася стати пасією самого принца!
— Він запросив тебе на побачення, Кхасі?! — вигукнула схвильовано блондинка, і її щоки відразу стали рожевими, як ті пелюстки в танці вітрів.
Діва стиснула пергамент і відвела погляд у далечінь. Місяць і зірки, що мешкали в космосі, були їй значно ближчими, ніж те, що відбувалося з нею тут і зараз.
— Думаєш, мені варто піти? — запитала вона невпевненим голосом.
Краса її була такою незвичайною, що, здавалося, навіть терруїнський принц не був гідний нею заволодіти.
Іллія з нерозумінням пронизала поглядом цю горду, самозакохану діву.
— Але ж це сам принц! Як ти можеш йому відмовити? — спитала збуджено вона, та відразу ж отримала зустрічне запитання:
— Хіба є хоч один чоловік, достойний стати моїм нареченим?
Слова Кхасі були настільки гучними, що небеса загриміли до неї в гніві за непокору волі Всесвіту.
Але Кхасі була байдужа до грому. Він не лякав її, не викликав в душі страху.
— Афіракхасі, ти готова відмовити самому принцу? — запитала з відчаєм Іллія, повільно відступаючи від діви. Не можна бути  поруч з тим, на кого гніваються небеса.
Діва підняла синій погляд і вдивилась в глиб безкінечного космосу.
— Я можу дати йому шанс... — промовила вона, притискаючи листа до грудей.
— Кха-асі! Ти нестерпна! — закричала Іллія, і все навколо розвіялося буйним вітром... »

В цей момент Марго різко прокинулася.
Серце закололо в грудях. Спогад чи сон, чи те й інше разом, змусили її тривожно озирнутися навколо. Переконатися, що все закінчилося... Що вона знову вдома, в портовому містечку, а той далекий світ, в якому вона колись жила, залишився там, уві сні...
Навколо панувала тиша. Ранній ранок... Жодної душі на вулиці. Тільки собаки гавкають десь далеко, за поворотом... А так, тиша і пустка...
Марго підвелася з порогу і намагалася прийти до тями. Дихання її було збудженим, погляд — розсіяним. Вона ніяк не могла зібратися з думками і повернутися в дім. Блукала біля порогу, тримаючись за лоба. Щось шептала собі під носа... Щось усвідомлювала.
Раптом, серед ранкової тиші пролунав грім.
Марго різко підняла погляд на небо. Воно ж затягувалося хмарами.
— Буде гроза?.. — спитала дівчина саму себе і нарешті вирішила повернутися в дім.

Холодні стіни обдарували самотністю. Кхасі з сумом обійняла себе. Скільки разів вона вже знищила свою долю власними вчинками? І зараз, замість теплих обіймів гідного чоловіка, вона вибрала плекати власну гордість.

Сльози забриніли в куточках синіх очей: