Розділ 8.2 Феанорин Данталіон і Елізабет

Під ранок, коли сонце зійшло над горами, Елізабет стала на коліна і склала долоні в молитві. Дивлячись у вікно на рожеве небо, вона почала просити у Всевишнього:
— Боже, якщо ти чуєш мене, то, будь ласка, зроби так, щоб у нашому домі з'явилася мама! Хай ти і не можеш повернути мою рідну, справжню маму, але я знаю, що ти здатен повернути нам леді Марго! Вона така ж, як і я! Вона потрібна мені! Ти ж знаєш, Боженька, як у мене болять крила. Я не можу літати, а вони хочуть до небес!
Її голос тремтів. І зворушливо билося юне серце.
Феанорин летів коридором і зупинився, коли почув молитву. За дверима лунав милий дитячий голос. Це його заінтригувало. Він дихнув туманом на ручку і відхилив двері, зовсім трохи, на шпаринку.
— Прошу тебе, боженька, зміни наше життя! — закривши очі, знову помолилася дівчинка. — Зроби татка щасливим! Ти ж бачиш, який він засмучений?! Я не хочу, щоб він плакав... Ця леді потрібна нам, розумієш?.. Зроби щось, будь ласка! Якщо ти мене чуєш, то надішли мені вісточку! Дякую, Всевишній!
В цю мить, Феанорд несміливо відкрив двері і влетів у кімнату.
Дівчинка різко оглянулася, почувши скрип дверей, а потім вскрикнула від страху.
Чемодан застиг на місці і лише тихо махав крилами. Джин зовсім не хотів налякати дівча,  просто таким вже вийшов його візит.
Елізабет притиснулася до стіни. Збентежена, налякана, з великими очима, які свердлили пильним поглядом незваного гостя.
— Хто ти?! — спитала вона, нервово сжимаючи тканину сорочки.
— А ти хто? — задав зустрічне питання Феанорд і наважився підлетіти ближче.
— Спочатку ти говори, чемодан! — насупилася дівчинка, і намагалася бути сміливою, хоча серце билося від страху.
Феанорд наблизився до неї впритул і завис у повітрі.
Він довго дивився на неї і мовчав.
Вона тремтіла від страху, але продовжувала притискатися до стіни, без наміру втекти. Дитячий інтерес не дозволяв їй так легко покинути незваного гостя. Вона дивилася на нього у відповідь і очікувала його дій.
Раптом, на лицьовій стороні валізи з'явився напис крейдою «Хто живе в джунглях?»
Дівчинка здивувалася. Валіза вирішила пограти?
— Тигри... Мавпи... Слони, — одне за одним, видавала вона, а в результаті хлопнула в долоні і доповнила список. — Мангусти ще!
Феанорд весело загримів ланцюгами.
Елізабет застигла. Він знову її налякав.
«Не бійся мене. Я добрий», — з'явилося нове повідомлення.
Дівчинка не спішила  йому вірити. З великою підозрою в очах, продовжила напружено дихати та час від часу здригатися.
«А хто перетворюється на лисичок?» — написав Феанорд нове питання.
Елізабет хмикнула.
— Кіцуне, — прошепотіла тихо вона, вже без такого ентузіазму, як вперше.
Феанорд не став гриміти ланцюгами. Цього разу він просто написав крейдою:
«Правильно!»
Елізабет на нього покосилася і насупилася, мов їжачок.
— Так хто ти? — буркнула вона і несміливо тикнула в нього пальцем.
Чемодан затремтів.
— Не може бути! — вигукнув він і відлетів назад.
— Що не може бути?.. — з нерозумінням запитала Елізабет.
— Ти напівкровка!
— Не розумію, про що ти...
— Маленька космоліта... Сама чарівність... — проронив зворушено джин. — Це мій шанс вибратися... Стань моєю новою господинею! Я хочу бути твоїм фамільяром! — додав він схвильовано і заповнив кімнату магічним туманом.
Елізабет ахнула. Перед нею, у повітрі, з’явився золотий браслет. Він іскрився магією, блищав, чарував, закликав взяти його до рук.
— Візьми! — бархатним низьким голосом сказав джин, і браслет підлетів до дівчинки ще ближче.
— Що це? — запитала здивовано Елізабет і потягнулася до прикраси рукою.
— Бери-бери! — підштовхував її Феанорин, натхненно.
Дівчинка несміливо взяла браслет в руки і завмерла. Він різко змінив колір на мідний, а потім і зовсім став сонячним, засвітився справжніми променями, засяяв, як найцінніша прикраса.
Піднявши зачарованний погляд на валізу, Елізабет вигукнула:
— Ти джин!
— Так... — пролунав його низький голос, і чар-туману в кімнаті стало ще більше.
Дівчинка задумалася.
— Джин... Бажання... Ах! — видала вона і в один момент зробила те, чого Феанорин чекав уже багато років — наділа браслет на руку і зруйнувала його окови.
Ланцюги звалилися з валізи. Яскраве світло осяяло кімнату. У повітрі запахло солодощами, грошима та магією.
Елізабет завмерла, коли побачила джина.
Перед нею з'явився юнак. Красивий, трохи худорлявий, з виразними рисами обличчя та гострими вухами. Очі сірі, з золотими стрілками. Погляд магічний і пронизливий.
З ніг до голови юнак був увішаний прикрасами — золотими та срібними, з камінням і перлами. Навіть кучеряве чорне волосся було усіяне бусинами із золота. А крім них на голові ще був і вінок, і кафи на вухах...
Хлопець був вбратий у широкі чорні штани,  та коротку жилетку, одягнену на голий торс. Стопи ж були босими, та прикрашені золотими ланцюжками з бубенцями. Магічні татуювання покривали груди і руки, та час від часу мерехтіли, немов зірки. А доповнювала цей східний образ ще й шовкова червона шаль, яка грайливо літала навколо джина.

Чарівний і загадковий. Пахнув сходом, морем, пісками... Дивний... Незвичайний... І, безумовно, небезпечний!
Але Елізабет зачаровано дивилася на свого гостя. Її очі були наповнені захопленням. Вона обхопила долонькою браслет на своєму зап'ясті і натхненно зітхнула.
Невже цей джин і справді буде виконувати її бажання?!
Феанорд склав руки на грудях, як істинний джин, і окинув дівчинку задумливим поглядом. Маленька чарівниця, так, але, здається, він був задоволений тим, що став її помічником.
Легка усмішка з'явилася на його обличчі. І очі засяяли магією.
Бубенці задзвеніли на ногах. Юнак спустився на землю, а легка, червона шаль сором'язливо торкнулася обличчя дівчинки.
Елізабет злилася зі стіною. Скільки магії було в цьому джині!
— Я Феанорин Данталіон, сімдесят перший джин у моїй династії. Але ти можеш називати мене просто "Феанорд"! — велично проголосив юнак і простягнув дівчинці руку. Він не хотів, щоб вона його боялася, і на його долоні тут же з'явився солодкий льодяник на паличці.
Елізабет була справжньою ласункою. Вона не втрималася і забрала у гостя льодяник.
— Дякую... — буркнула вона і боком почухрала до свого чайного столика.
Феанорд і сам відступив. Він сильно хвилювався і не знав, як діяти далі. Дівчинка йому не дуже довіряла, але слава богам, хочаб не галасувала на весь дім про те, що в її кімнаті незваний гість.
Елізабет сіла за столик і поклала льодяник у фарфорову кружку.
— А я Елізабет! Та ти можеш звати мене просто Елізі! — мовила вона і вказала на стільчик навпроти.
Джин здивувався. Чи справді вона пропонує йому сісти до столу? Він почухав потилицю і пройшов до стільчика. Сів, поклав худорляві долоні на стіл, засвітив усіма своїми тридцятьма каблучками.
— Елізі... Мені дуже подобається твоє ім'я! — усміхнувся він, дивлячись на маленьке світловолосе диво.
Дівчинка поклала перед ним чашку.
— Братик Феанорд, а ти справді добрий? — запитала вона, доволі суворо.
Джин глянув у запропоновану чашку і здивовано кліпнув. Пустота!
— Добрий-добрий! — усміхнувся він і показав чотири золоті ікла. — Але чому «братику»?! Я ж тепер твій фамільяр!
— І? — скептично підняла брову Елізабет. — Ти ж такий старий... Напевно, на років... шість старший за мене... Це багато! Тому — братику... Не можу не ставитися з повагою до таких дорослих джинів, як ти!
— Ну, хай буде «братику», — засоромився Феанорд і відвів погляд убік. Щоки почервоніли, а магічні сигили засяяли золотом.
— До речі, а що ти тут робиш? — запитала вже більш милосердним тоном дівчинка і налила в кружку невидимий чай.
— А?.. Просто... Ну... Я помічник однієї хорошої дівчини, яка сьогодні ввечері відвідувала це помістя... — несміливо видав джин, дивлячись на чайник. — Каркаде! — хлопнув він у долоні, і з носика чайника полилася червона рідина, а в просторі вмить запахло квітами.
Елізабет різко поставила чайник на стіл і завмерла. Хто зна, що більше здивувало її — чай, який з'явився нізвідки, чи те, що її гість?..