Розділ 7.3 Афіракхасі

Але, якщо Іноске був на сьомому небі від щастя, то Феанорін Данталіон такій затії був не дуже радий. Непомітно для кота, він пихнув туманом, який в цю ж мить перетворився на летюче письмо!
За тихим наказом джина, конверт полетів у бік міста, махаючи маленькими білими крильцями.

Марго не знала, що робити. Мовчки, стояла посеред кімнати і усвідомлювала, що фамільяри пішли з дому. Але куди і навіщо?..
Різні думки відвідували її голову. Та заспокоювало одне — двері були замкнуті на ключ, а значить, бешкетників ніхто не викрадав.
Але все ж серце тривожно билося в грудях. Чому вони пішли? І чи надовго?..
Тут, раптом, у двері хтось постукав.
Дівчина рвонула з місця. Вона думала, що це фамільяри. Але, відкривши двері — отримала крилатаго листа!
Марго здивувалася і несміливо взяла конверт до рук.
— Від Феанорда! — вдихнувши аромат магії, вигукнула вона і негайно почала читати послання:
«Моя мила Афіракхасі, срібний місяць далеких земель, прошу твоєї милості. Пробач друга твого, бо за велінням Іноске Хімару я повинен був покинути твій дім і вирушити в дорогу, далеку і важку. Я не можу тобі назвати причин відлучення і час нашого повернення, але не хвилюйся! У нас все гаразд! Відпочинь від нас, поспи, поїш бубликів (вони виявилися дуже смачними, але не забудь мені трошки залишити). І не сумуй! Я зроблю все можливе, щоб ми якнайшвидше повернулися. І життя стало прекрасним, а небо як і раніше — рожевим і твоїм!

Твій вірний друг, Феанорин Данталіон!»
Марго полегшено зітхнула. Хоч якісь новини.
Взявши щоденник і чорнила, вона вийшла на двір.
Настав час змиритися з усім, що сталося, і записати свої думки...
Дівчина сіла на порозі дому і запалила свічку. Зануривши перо в чорнило, вона написала на чистому аркуші перші рядки:
«Від минулого і долі не сховатися. Все сталося так, як і повинно було статися...
Сьогодні я зустріла дитину, яка належить до моєї раси, принаймні наполовину. Хіба це не доля? Може, я помилилася у своєму виборі і даремно залишила Фреїв? Матері дівчинки, напевно, вже немає в живих. Тоді хто буде виховувати її належним чином? Невідомо, чи навчилася вона хоча б літати?
Напевно, я справді не змінилася за ці роки і... так і залишилася дурним дівчиськом. Що тоді помилки робила, що зараз. Може, варто було залишитися в тому помісті?
Лорд... Він же терруїн! Інакше не пояснити те, чому мене так тягне до нього... Адже немає в цьому світі прекраснішої пари, ніж терруїн і космоліта.»
Вдалині роздався шелест. Марго насторожено оглянулась, але нічого не побачивши в темряві, продовжила писати:
«Але цей чоловік приховує чимало таємниць. Він вдає із себе звичайного смертного, як і я. Грає з людьми. Живе серед них. Напевно, у нього є на це причини.
Коли я жила у Мідасів, мені пояснили, чому терруїни сходять у долину. Вони, як і ми, втомлюються від безкінечних війн і палацових інтриг. Люди також люблять витрачати життя даремно, але живуть вони набагато веселіше.
Тільки від минулого не сховатися навіть тут. Сьогодні в мене вистрелили. Мисливці знайшли мене, хтось сказав їм, як я виглядаю...
Важкі дні знову почалися. Він шукає мене! Ніяк не може заспокоїтися! Не в змозі забути! Та чи може між нами щось бути? Після всього, що він зі мною зробив? Я ненавиджу його! Ненавиджу!»
Сльози капали на лист, і свіжі рядки розпливалися, втрачаючи зміст і сенс. Може, це й на краще. Занадто багато відвертості навіть для щоденника.
Але, незважаючи на викладені думки, дівчині не стало легше. Адже намагаючись висловитися на сторінках, вона підняла в пам'яті моменти, які хотіла б забути назавжди.

...

У напівтемряві, при світлі свічок, сидів чоловік і вирізав ножем ієрогліфи на столі. Зброя, прикрашена камінням, тремтіла в його руці, і лінії ставали дедалі кривішими і безнадійно нерівними... Це породжувало в чоловікові гнів.
— Афіракхасі... — проричав він і встромив ножа у стіл.
Його чорні очі загорілися полум'ям люті.
За маскою був прихований його лик, за темними обладунками — могутнє тіло.
Він нагадував тих, кого описують у легендах.
Біле волосся, розсипане по плечах, у темряві сяяло, немов сонце.
Бездоганний воїн... Або ворог...
— Ваша Світлість! — пролунав голос, і двері в темну кімнату відчинилися.
— Так! — роздалася гучна відповідь.
— Ніхто з мисливців не повернувся живим! — заявив чоловік у темному одязі. Світло свічок огортало його силует і кидало на стіну бліду тінь.
Володар підняв чорний погляд і запитав строгим тоном:
— Це вона їх убила?
— Ні, він... Фрей... — сказав чоловік і відступив на крок.
— Олександр... — зірвалося ім'я винного з губ повелителя. — Знову вирішив встати на моєму шляху?
Чоловік злився з темрявою.
— Афіракхасі знаходилася в його авіасанському палаці. Це не викликає у вас підозр? — спитав напослідок він і захлопнув за собою двері.
Повелитель схопився.
— Згинь з очей моїх! І в наступний раз приходь до мене з трофеями! — закричав він на повні груди і, схопивши ніж, з гнівом запустив у двері.
Чорне серце стало ще чорнішим. Біль, ревнощі, ненависть охопили його.
— Вона моя! — рикнув чоловік і стиснув кулак. — Моя істинна! Лише моя!.. Афіракхасі...