Розділ 7.1 Я відчуваю...

Двоє непутящих помічників бродили в хвойному лісі з велетенськими деревами, крони яких закривали собою все небо.
Навколо панував повний морок. Десь далеко раз за разом луною розходилися дивні, лякаючі звуки.
Коли над головою Іноске пролетіла сова і вдарилася об сосну, він вскрикнув і сів на валізу своїм пухким задом.
Феанорд, який і без того ледве пробирався крізь хащі, остаточно втратив рівновагу і покотився в папороть.
Стало ще страшніше!
— Нам ще довго йти через цей ліс? — спитав тремтячим голосом джинн, намагаючись вирватися з зарослів папороті.
— Ми скорочуємо шлях до скелі! — заявив кіт і оглянувся навколо.
— Три години скорочуємо?! Ти з ґлузду з'їхав?! — закричав Феанорд, продовжуючи крутитися у ворожому листі.
— Я просто трохи втратив орієнтир... — відмахнувся кіт і приготувався стрибнути на дерево: пригнувся, підняв хвіст догори і полетів. Вчепившись кігтями в кору і благополучно вибравшись з пастки хитрих доісторичних рослин, він покосився на валізу і осудливо закотив очі.
Феанорд просто закохався в це листя папороті. Ніяк не міг його залишити. Перекидався з боку на бік, м'яв зелені маленькі листочки і намагався від них позбутися. Адже вони нахабно обвили його ручку і намагалися пролізти навіть у корпус!
— Лоскотно! — вигукнув чемодан і не на жарт перелякався. Зібравшись з силами, він зробив ривок і вилетів із пастки.
— Схоже, це незвичайна папороть... — протяжно мовив кіт, коли рослини почали тягнутися до нього, не бажаючи відпускати мандрівника в дорогу.

— Летимо! — закричав джинн і, підібравши кота, зі швидкістю світла, майнув у глиб лісу, залишивши за собою хвіст білого магічного туману...
...

Лорд і Марго наближалися до міста.
За всю дорогу Олександр не сказав ані слова. Дівчина напружено дихала, обіймаючи його. Невже він дійсно більше не розмовлятиме з нею?
Справді, він став для неї незнайомцем. Просто мандрівником. Мовчить і навіть не обертається до неї обличчям. Наче вона стала йому зовсім не цікава, байдужа… Але чого ображатися? Вона сама цього добивалася! Сама бажала розлучитися. А те, що він зараз робить і проводжає її — лише джентльменський жест. Не більше!
Марго вперлася чолом у чоловікову спину і закрила очі. Було холодно. На дворі ніч, а вона одягнена в одну легку сукню, порвану на плечах. Все тіло від ознобу здригнулося. Та й і ніс намок, шмаркати почала, хоч це й було вельми непристойно.
Олександр несміливо на неї оглянувся. Вона тремтіла і мимоволі притискалася до його спини, якомога тісніше. Шукала тепла...
Чоловік накрив її руку своєю. Якою ж холодною вона була!
— Замерзла там? — спитав він, не витримавши цієї дрожі.
— Ні! — буркнула дівчина, не бажаючи визнавати свій, потребуючий піклування, стан.
Лорд гнівно видихнув через ніздрі. Знову вона впирається! Зупинивши коня, він жваво зістрибнув з нього і вчепився в стегна своєї супутниці. Марго витріщилася в повному здивуванні, а він підштовхнув її вперед і повернувся в сідло.
Марго не знала, що й сказати. Він помінявся з нею місцями і обняв її зі спини, щоб зігріти.
Боже, як же приємно було опинитися в його обіймах. Як хвилююче було усвідомлювати його ласку. Не тільки тілу, але й душі стало тепло.
Давно вона не почувала себе такою дурненькою. Щоб після всіх прийнятих рішень і сказаних слів, дозволити собі забути все це і закинути голову йому на плече, ніби він її коханий.
Безумство! Але, здається, не для нього. Олександр був стійким. Вів коня з кам'яним обличчям і поглядом, що дивився лишень вдалину, а не на неї..
Хіба він нічого не відчуває, тримаючи її в обіймах?
Ні, він просто стримується... Бо пообіцяв їй забути про все...
Марго похилила голову. Чому вона не може ризикнути? Чому не може довіритися йому?
Його рука так міцно тримає її, мов свою власність. Він не бажає відпускати. Він не може змиритися... Хоча й намагається.
Але чому вони так сильно прив'язалися один до одного? Вони ж незнайомці. Не можна зачаровуватися... Не можна думати про щось більше.
Дівчина спрямувала погляд вперед. Досить мріяти. Вибір вже зроблено.
Та тут, раптом, його долоня лягла їй на живіт. Так відверто, так близько, гаряче, неприпустимо! Його дотики збуджували! Породжували грішні думки... Зводяче з розуму дійство!
Марго було не просто тепло, тепер їй стало нестерпно спекотно! Полум'я охопило її, холодне до чоловіків, тіло.
Хіба це не прокляття? Зраджувати самій собі через незнайомця. І дозволяти йому доторкатися до себе, немов до коханки.
Безумство. Справжня втрата розуму. Ураган почуттів, що бушує всередині.
Бо прекрасно! Як же прекрасно знаходитися в обіймах цього чоловіка.
Їй захотілося змінити своє рішення! Закричати про те, що вона була не права.
Але тут за поворотом з'явився її дім.
Вивіска колихнулася легким вітром, і зелені очі уважно прочитали напис на ній.
— Ательє мадам Марго... Виходить, ми приїхали... — промовив втомленим голосом лорд і прибрав руки, випускаючи дівчину з обіймів.
Марго стрибнула з коня і підняла на чоловіка схвильований погляд.
— Олександр... — проронила тихо вона і хотіла ще щось сказати, але лорд вмить розвернувся і поїхав, навіть не попрощавшись.
Дівчина залишилася стояти одна посеред вулиці з простягнутою рукою. Що? Невже він настільки вірний своєму слову, що навіть після цієї поїздки не наважився з нею поговорити.
А вона ж чекала і хотіла цього... Вона дивилася йому вслід і тремтіла. Її очі благали його повернутися. Вперше за довгий час вона відчула себе в безпеці.
Його захист став для неї раєм, хоч і на такий короткий час...
Вона закохалася, сама того не знаючи. Але страх змусив її піти, всупереч здоровому глузду.
Марго похитнулася в бік дому. Виснажливий смуток охопив її серце.
Але вона сама у всьому винна.
Примирившись з тим, що сталося, Марго поспішила увійти в свій дім. Але, налетівши на двері і схопившись за ручку, вона зрозуміла, що все замкнено на ключ!
Дівчина здивувалася. Коли йшла, залишала двері відкритими, адже в домі був Іноске.
Вона постукала, думаючи про те, що кіт міг закритися в домі і лягти спати.
— Іноске, впусти мене! — голосно вигукнула вона.
Але у відповідь пролунала лише тиша.
Марго хмикнула і обійшла дім. У секретному місці, під ящиком з непотребом, знайшла запасний ключ.
Повернувшись до дверей, вона насупила брови і вставила ключ у замкову щілину.
— Ну, бешкетник! — буркнула дівчина і ввійшла в дім, яро топаючи ногами.
Вона сподівалася, що кіт зараз прокинеться від її гучних кроків, але... У кімнаті панувала повна тиша.
Марго з нерозумінням оглянулася. Нікого... Поклавши руки на боки, вона підійшла до оксамитової подушки і вперлася в неї запитливим поглядом.
— Іноске?! — закричала вона на всю кімнату. — Де ти?! Вилазь! Що накоїв вже?! Чому ховаєшся?!
Але на її гнівні запитання ніхто не збирався відповідати.
Дівчина роздратовано рикнула і підійшла до шафи. Нахилившись, зі скрипом на зубах, заглянула під неї і строго запитала:
— Феанорд, а де Іноске?
Але, яким же було її здивування, коли вона не виявила під шафою валізи!
— Куди ж ви поділися?! — вигукнула схвильовано Марго і почала бігати по кімнатах, шукаючи своїх фамільярів.
Але якби ж вона знала, куди їх занесло!..