Частина 6.3 Захисти мене

Олександр на мить завмер, коли побачив її падаюче тіло. Не відразу зрозумів, що сталося. Та побачивши золото ворожої стріли — миттю оговтався і поспішив на допомогу.

«Марго» — її ім’я зірвалось з його губ, в повній розгубленості і тривозі.

Дівчина була поранена в плече магічною стрілою, яка від одного дотику Олександра розсипалась на дрібний золотистий пил.
Лорд швидкими рухами розірвав тканину сукні, щоб оглянути рану. Але замість неї, він виявив світящийся сигіл.
— Чорт! Мітка мисливців! — проричав він, доторкаючись пальцями до знаку і відчуваючи його силу.
Раптом, сигил спалахнув полум'ям і дрібними візерунками розійшовся по всьому плечу.
Чоловік нахмурився і, взявши Марго на руки, негайно відніс її в дім.
Швидко піднявшись на другий поверх, він направився до своїх покоїв.
За весь цей час Марго навіть не ворохнулася. Вона була непритомна, а її плечі все більше покривалися магічними знаками...

Олександр поклав дівчину на ліжко і навис над нею, уважно розглядаючи її тіло.
— Я знаю расу, яка жила давним-давно в далеких неприступних землях, на вершинах снігових гір, де сонце особливе золоте, і хмари з вітрами живуть однією мрією — прийняти в свої обійми великих магів... Тільки не буває у цих магів простих земних імен... І, спускаючись у долину, вони вдають із себе звичайних людей і беруть собі імена смертних...
Прошептавши це, чоловік закрив очі і доторкнувся до знаків. Він спробував відчути їхню магію. Весь напружився і рівномірно дихав.
— Абраро магу! — промовив він на одному диханні і відірвав руку від мітки.
В цей момент сигіли перестали розповсюджуватися по тілу дівчини. А ті, що вже з’явилися — почали блякнути і зникати.
Олександр відступив від ліжка і поглянув на дзеркало, що стояло в кутку кімнати.
Серед напівтемряви виднілося його відображення... І стигма на шиї. Він відчував, як вона з'являється. Як магія випалює її полум'ям на його плоті.
Але, що зроблено — те зроблено. Йому залишалося тільки стиснути губи від болю і швидше піти від тієї, що змусила його це зробити.
Вийшовши в коридор, Олександр захлопнув за собою двері і швидко спустився вниз.
— Люцій, принеси зброю! — наказав він камердинеру і мов блискавка вилетів із дому.
Слуга негайно виконав наказ і надав господареві довгий сріблястий меч.
Лорд прийняв зброю і окинув простір пильним поглядом. Десь там, вдалині, ховалися вороги.
— Доля привела в мій дім дівчину, якій потрібен захист... Я повинен прийняти бій, якщо вони нападуть! — проричав чоловік і витягнув меч з піхов.
Його погляд був грізнішим, ніж у найлютішого воїна. Він знав, на що йде, і заради кого він це робить. Але чи було правильним рішення впускати в своє життя цю дівчину?

В цей час до Марго потроху поверталасясвідомість. Але прокинутися дівчина не змогла. Її охопив сон. Страшний сон, який мучив її і змушував плакати.
Сльози котилися по скронях. Вона була схвильована і майже кричала. Деякі сигіли так і не зникли з її тіла. Вони продовжували світитися і манити до себе того, хто їх залишив.
Сон почав набувати рис реальності, і Марго завмерла, не рухаючись і не дихаючи... Лютий голос, що звучав у голові, захопив у полон саму душу:
«Афіракхасі, ти не можеш мене зрадити! Ти обіцяла бути вірною мені до кінця цього Всесвіту! Я знайду тебе! Знайду! Де б ти не ховалася!»

Стогін сповнений відчаю не міг залишитись не почутим.

Двері до покоїв лорда трохи привідкрились, і зелені оченята окинули кімнату допитливим поглядом.
— Леді Марго?.. — проронила тихо Елізабет, побачивши дівчину, сплячу на батьківському ліжку.
Марго щось буркнула уві сні і вдарила кулаком по подушці.
Дівчинка з переляку захлопнула двері.
А потім і зовсім закричала, коли їй на плечі лягли чиїсь худорляві долоні.
— Елізабет, хіба батько не просив тебе залишатися у своїй кімнаті? — пролунав строгий жіночий голос згори.
Елізабет несміливо підняла погляд на жінку.
— Тітко Матильдо, я просто почула стогін і вирішила подивитися... — нервуючи, видала вона, і різко відсторонилася від баронеси.
— Тобі краще триматися подалі від цієї леді. Давай, повертайся до своєї кімнати, — сказала твердо Матильда і штовхнула дівчинку в бік її покоїв.
Елізабет підозріло поглянула на двері батьківської спальні і хмикнула.
Вона не розуміла, що відбувається. І палала від цікавості. Але допитувати баронесу про щось вона боялася. Адже ця жінка була сувора, мов генерал. Тут навіть дорослий двічі подумав би, перш ніж щось запитати.
Та тільки дитяча цікавість брала верх, і дівчинка не витримала.
— А де тато? — запитала безстрашно вона.
Матильда витріщилася на дівчинку і занервувала.
— На жаль, він не пояснив мені, що відбувається. А я й не питала. Немає необхідності! Твій батько сам вирішить всі проблеми. А поки тобі потрібно триматися подалі від нашої гості, — видала поспішно вона і знову направила Елізабет у бік її кімнати.
Дівчинка йшла дуже повільно. Ледве перебирала ногами. Їй не хотілося йти без відповідей.
— Ця леді... Вона така незвичайна. Ви її давно знаєте? — задала вона чергове питання, випробовуючи терпіння Матильди.
Будь це хтось інший, баронеса б уже давно відчитала його за настирливий характер. Але дівчинку вона намагалася зрозуміти.
— Знайомі ми з нею вже десь півроку... Але цього виявилося замало, щоб дізнатися, хто вона насправді... Та все це не так вже й важливо! Ходімо краще пограємо!
Елізабет здивовано глянула на жінку і почухрала до своєї кімнати.
Баронеса пішла за нею слідом, витираючи хусточкою піт з чола. Вимотала її Елізабет своїми допитами.

В цей час, лорд Фрей повернувся до палацу. Його фрак був трохи забруднений кров'ю... Як і меч...
— Дурним було рішення присилати сюди новачків... — видихнув зневажливо чоловік, ховаючи зброю під сходами. — Даремно підняли метушню!
Скинувши з себе брудний фрак, лорд усміхнувся нікчемності своїх супротивників і попрямував до гостинної, щоб пояснитися з баронесою.
— Пані Леорін! — вигукнув він з порога, але тут же завмер у здивуванні.
Матильди у вітальні не виявилося.
Олександр перелякано озирнувся. Куди вона могла подітися?!
Негайно він кинувся до сходів. Переступаючи дві сходинки за раз, він швидко піднявся на другий поверх і побіг коридором до розмальованих дверей.