Частина 3.4 А вже пізно, а потрібно було раніше...

Лорд Фрей повернувся до екіпажу.

Елізабет зістрибнула з коня і відразу ж залізла в карету. Батько проводив її строгим поглядом. Напевно, вона не дуже хотіла залишати Ірисика і цілком могла втекти разом з ним, щоб знову роздратувати тата.

 — Прив’яжи до упряжки! — звернувся Олександр до кучера і привів руду пухленьку конячку до інших коней, які чомусь не дуже радо її прийняли. Фиркали на неї і обурено рили копитами землю.

Кучер поспішив виконати наказ, а лорд Фрей без задньої думки відкрив дверцята в карету і відразу ж зустрівся поглядом з маленьким незадоволеним пташеням.

Балдуїн набрав повні груди повітря і як закричав.

Це було таке гучне обурення, що лорд ледь не оглух.

  — Балдушеня, пробач мені, я дійсно про тебе забув! — схвильовано вигукнув Олександр і хотів погладити фамільяра по голові, але той гордовито відсторонився. Не заслуговує господар гладити таку птицю, вірну!

Він зарозуміло задер клюв і вилетів з карети. Мовчки, більше не сказавши й слова такому безвідповідальному господарю.

Лорд Фрей розвів руками.

  — Ну, вибач мене, Балдуїне! Не сердься! А хочеш, по приїзду додому, я дам тобі велииикий шмат м'яса?

Птиць закрив очі. Ох, гординя охопила його маленьке серце. Ні, не буде прощення пану.

Олександр насупився.

  — Ну, як хочеш! На колінах перед тобою повзати я не збираюся! — сказав грубим тоном і розвернувся, не бажаючи більше розмовляти з таким неслухняним і образливим фамільяром.

Але як тільки пан повернув плечі — Балдуїн тут же втік! Птиць піднявся в небо і летів так швидко, що й вітру було його не наздогнати.

Олександр підозріло озирнувся, а сокола вже й слід простиг.

— Ти! Чому ти такий непослух? А ну повернись! Швидко! — закричав він до небес.

Та Балдуїн і не думав повертатися.

Олександр засвистів. На команду фамільяр повинен був відреагувати.

«Не в цей раз, лорд Фрей», — вирішив птах і, на мить зупинившись, кинув на господаря насмішкуватий погляд.

— Кр! Кр! Крх-х! — засопів він, парячи в небі і ігноруючи накази пана.

Лорд стиснув кулаки. Злість охопила його, і він ледь не спалахнув полум'ям люті.

Але Балдуїну було все одно. Помста — страва, яку подають холодною. Якщо господар залишив його — він вчинить так само!

Зробивши ще кілька кіл над полем, щоб остаточно розізлити хозяїна, Балдуїн спокійно, без докорів совісті, вирушив у путь. Куди він летів? Було відомо лише йому одному... Але, побачивши внизу квіткову галявину, він раптово спустився до неї і напав на квіти. Назбиравши запашний польовий букетик, він зажав його в дзьобі і, радісно махаючи крилами, знову піднявся вгору.

Тепер у Олександра з'явилося ще більше запитань. Куди це може летіти його фамільяр... з квітами в дзьобі?

...

Кухня у Марго була затишною. Звичайно, прослідковувалася якась надмірна увага до всього, хоча для молодої леді — це тільки на користь. Все розкладено по поличках, так акуратно, за розмірами і кольорами. І чисто! Аж надто чисто, ніде і пилинки, все вимито, все блищить. Ну, господиня, що сказати.

В супроводі сонячних зайчиків, Марго підійшла до тумбочки, витягла з неї плетений ящик, з нього — баночку, а вже звідти — цукрову голову, овальної форми, розміром з горіх. Цукор цей вочевидь був трохи чарівним... Переливався рожевим перламутром, блищав і неймовірно смачно пахнув!

Кіт роззявив рота від захоплення.

— Цукор! — вигукнув він і грайливо вильнув хвостом.

— Тримай, заслужив! — завзято сказала Марго і простягнула на долоні цей загадковий смаколик.

Кіт схопив трофей і вилетів з кухні.  Пірнув в свою оксамитову подушку, і зі звуками задоволення і мурчання, почав лизати цукор.

Але тут на нього ледь не впала шафа! Це бушувала валіза.

Іноске схопився. От трясця! І відпочити після важкого робочого дня не дадуть!

— Що таке?! — заворкотів він та відсахнувся, відводячи лапки з цукром якомога далі від шафи.

Валіза загреміла ланцюгами.

— Поділись! — пролунав низький, хрипкий голос з-під шафи.

Кіт обурився такій нахабності.

— Ще чого?! Іди і зароби собі! — пробурчав він і топнув ногою, щоб налякати чемодан.

— Іноську, поділись! — донісся голос Марго з кухні.

Іноске прижав цукор до серця і заволав так, ніби у нього намагалися відібрати скриню з золотом:

— Та досить його балувати! У нього вже безкраї багатства назбиралися там!

Марго вийшла із кухні і стала в дверному отворі.

— Дай Феанорду шматочок! — строгим тоном видала вона і поклала руки на боки. — З ближнім треба ділитися!

Іноске присів. Підозрілим поглядом покосився на валізу, і з невимовним ремством, відколов кігтем ма-аленький шматочок.

— На, дідьку клятий! — прошипів, нагостривши вуха, і кинув у валізу заповітним цукром.

— Данина прийнята! Ха-ха! — зловісний сміх луною прокотився по всьому дому. Так лячно, що навіть Марго застигла і здивувалася.

Іноске відскочив, коли з щелин валізи почав просочуватися туман. І хвіст підібрав, щоб не дай боже ще не зачепило до фраса!

— І навіщо ви зв'язалися з цим джином?! — обурився він і боком почухрав до господині, коли туман вже майже виліз з-під шафи.

Марго насупилася. Здається, це було те питання, яке краще не задавати.

— Так, їси свій цукор, а я йду митися! — пробурчала вона і кинула погляд на годинник. — Через п’ятдесят п'ять хвилин прийде баронеса. Боже упаси, щоб вона побачила мене такою, з ніг до голови у бруді! Бо без чайових залишить і милом нагодує!

— Ага, і із мене мочалку зробить, вона така! — важко видихнув кіт і взяв до лап шовковий шалик. — Хоч би їй все сподобалось...