Частина 3.2 В серці...

Лорд виліз з карети і грізною ходою попрямував до доньки.
— Тату! Ми з Ірисиком так довго не бачилися! Я хочу покататися бодай трохи! — з поспіхом вигукнула дівчинка й нервово стиснула повід в рученятах.
Олександр підійшов впритул до коня, фиркнув в паралель з ним, і підняв на своє дитя строгий батьківський погляд.
— Так! Додому! Щоб я двічі не повторював! — серйозним тоном промовив він, дивлячись прямо в смарагдові оченята доньки.
— Але... — хотіла ще щось заперечити дівчинка, та батько не дозволив.
— Міледі Елізабет Фрей! — звернувся  до неї повним іменем і ще більш невблаганно глянув їй в очі.
Почалася гра неймовірних поглядів. Хто кого! Елізабет була такою милою і невинною в цей момент. Янголик білявий. Олександр тримався з останніх сил. Так і хотілося дозволити їй кататися всупереч здоровому глузду.
— Я просто хотіла покататися, — тихо промовила дівчинка і опустила погляд. В куточках очей забриніли сльози.
— Я тобі скільки разів казав, що без мого нагляду тобі не можна кататися! Це небезпечно! — пояснив батько і хотів відібрати у доньки повіддя, але та міцно стиснула його у руках і випалила на одному подиху:
— Так? Без тебе не можна? Але ж ти завжди зайнятий! У тебе завжди справи! Ти не можеш скласти мені компанію! У тебе немає часу на мене! Ніколи!
Олександр захолонув. Правда вразила його прямо в серце.
— Я хочу проводити з тобою більше часу... Але поки що, я не можу дозволити собі відпочивати. Це занадто велика розкіш для мене.
Елізабет похилила голову.
— Розумію... Гроші... І королівські накази... — бубоніла вона, перебираючи пальчиками пасма темної гриви.
Кінь хитнув головою на її дії і заіржав. Олександр окинув його задуманним поглядом і потягнувся рукою до морди. Погладив, з ніжністю, і нахилився до рудого вушка. Щось прошепотів... Кінь кивнув і порив копитом землю.
Лорд усміхнувся.
— Посунся, я покатаюся з тобою! — гукнув він дочці і вскочив у сідло.
— Ура, татку! — радісно загаласувала Елізабет і обняла батька. Притулилася до його спини, і не стримала посмішки на обличчі.
— Тримайся міцно! — весело промовив чоловік, крізь грайливу усмішку і зрушив коня з місця.
Вони мчали по квітковому полю, а сонце з усіх сил намагалося їх наздогнати.
День наближався до вечора. Небо ставало рожевим, моментами навіть оранжевим. Рум'яні хмари пливли над горизонтом, плавно перетворюючись на різні фігури.
Море шуміло, перекликаючись з лісом. І там, і там гуляв вітер.
В повітрі пахло квітами і трохи морським бризом.
Олександр направив коня до струмка, щоб той попив.
Елізабет зістрибнула з сідла і побігла вслід за метеликом. Той вів її до найпрекрасніших квітів на світі.
Дівчинка присіла навпочіпки, щоб роздивитися ці прості, але такі красиві ромашки. Білі пелюстки були по-янгольськи чистими... А серединка немов сонце.
Елізабет зірвала кілька квіточок і спробувала сплести з них віночок.
— Пам'ятаєш? — раптом вона повернулася до батька, впала на коліна і забруднила плаття молодою травою.
— Що? — спитав чоловік і підійшов ближче до свого чада.
Елізабет притиснула до грудей букетик і промовила ледь стримуючи сльози:
— На цьому полі ми з мамою збирали квіти...
Олександр завмер. Душа затремтіла від збентеження і раптового смутку.
— Так... Пам'ятаю... — ледве промовив він кілька слів. Та й вони стали клубком у горлі.
— Ох... — глибоко зітхнула Елізабет і підняла погляд до небес. — Тепер вона там... — важкі слова зірвалися з її юних уст.
Хмара в цей момент так і прагнула перетворитися на серце, щоб хоч трохи втішити маленьку дівчинку, у якої було все, але не було найціннішого для будь-якої дитини — мами...