Частина 2.1 Валіза під шафою

Карета прибула до воріт великого заміського маєтку. Це було неймовірно величезне помістя на кілька гектарів землі. Світлий біломурий палац велично височів над морським обривом. На вимощеній камінням площі бив фонтан. Дорогу до парадних дверей прикрашала зелена алея. Тут пахло вишуканістю і багатством. Бо це було родове помістя Фреїв, про що свідчила табличка, завішена над воротами.

  Лорд Олександр поважно виліз із карети і без роздумів взяв доньку на руки. Незважаючи на те, що вона була вже досить дорослою, він не залишав звички носити її на руках. Елізабет притулилася до нього і позіхнула. Дорога все ж втомила її, і зелені оченята мимоволі зімкнулися з бажанням побачити яскраві сни. Чоловік, помітивши, що доньку охопив сон, моторно піднявся по мармурових сходах (адже треба якомога швидше віднести його сонечко до покоїв).

Біля парадних дверей на пана чекали лакеї, які відразу ж провели його всередину особняка і прийняли багаж у прислуги. Олександр прижав доньку до себе якомога міцніше, віддано оберігаючи її сон, і піднявся на другий поверх. Покої юної мадмуазель вже були готові: служниці застелили ліжко оксамитовим покривалом і прикрасили його м'якими іграшками. Чоловік поклав доньку на постіль і, поцілувавши в маківку, тихими кроками покинув кімнату.

«Спи, мій маленький янголе...» — прошепотів він, закриваючи двері.

Уклавши доньку спати, пан прослизнув у сусідню кімнату — скоріш за все у власні покої — і в спокої зайнявся собою прекрасним. Швидко переодягнувся в штани з підтяжками, в чисту білосніжну сорочку, добряче накрохмалену. Поверх накинув коричневий піджак. Зачесався, пригладив пасма спеціальним гелем та уклав волосся як справжній порядний джентельмен. Оцінливо поглянув на себе в дзеркало і важко зітхнув:

  — Красунчик! Ах... а тепер час приступити до найскладнішого! Чортів королівський указ! Я точно залишусь зі збитками, яких мені не перекрити ринковими продажами, а-а!

Без настрою він спустився до зали, де на нього чекав Люцій з пачкою паперів у руках.

Навколо панувала мертва тиша, було чутно тільки тіканя годинника.

Та лорд метушився. Без зайвих запитань перехопив у камердинера документи і окинув їх швидким поглядом.

  — Я вирушаю на ринок. Потрібно розподілити товар! Ця поїздка повний провал! Збіднію! Слава його Величності за це! — сказав він поспіхом і блискавкою вилетів на вулицю. Аж занавіски сколихнулися.

Прислуга тягнула в дім багаж. Олександр зупинився посередині сходів, щоб впевнитися в правильності їхніх дій.

— Ні, це не сюди! — пробурчав він і вирвав валізу з рук лакея. — Навчися читати! Тут є ярлик, і на ньому чорним по білому написано: "товар"!

Забравши багаж у горе-прислуги, пан пришвидшеним кроком майнув до карети.

Тут, раптом в небесах пролунав соколиний крик. Олександр задер голову догори і насупився.

Маленький сокіл кружляв над маєтком і радісно кричав «Кірра!»

  — Ну, Балдуїн! — рикнув пан і, закинувши валізу назад у багаж, приклав пальці до губ та засвистів, мов розбійник.

Сокіл миттю кинувся вниз, почувши клик.

Чоловік трохи похитнувся, коли птах сів йому на плече тяжким грузом (хоча судячи з мініатюрних розмірів крилатого так і не скажеш, що він важкий...)

  — Ми йдемо на ринок Будь ласка, далеко не відлітай! — суворо мовив лорд (не попросив, а пригрозив), на що сокол обурено пом'яв лапами його фрак і знову злетів у небо.

Олександр відсахнувся вбік. Сокіл ледь не вбив його розмахом своїх крил. І здається, робив він це навмисно.

Загарчавши фамільяру вслід, лорд Фрей імився за перевірку багажу. На диво, все було в порядку, отже він одобрив упакування кивком голови, затиснув під пахвою документи і повернувся до карети.

Без зайвих затримок екіпаж рушив, повертаючись у місто...

...

  Марго стояла перед дзеркалом і приводила себе до ладу. Позбирала нитки з рукавів сорочки, обтрусила рожеву юбку. Наспівуючи пісаньку, розчесала каштанове волосся, після чого прикрасила його блакитною стрічкою. Трохи підрум'янила щоки, підфарбувала вії, щоб погляд був ще виразнішим. Не стрималася і посміхнулася, як кокетка, дивлячись на своє відображення.

Вона була досить вродливою. Звісно, канонам не відповідала. За фігурою не стежила, і тонкою її талію точно не можна було назвати. Волосся ніколи не укладала в складні зачіски, і взагалі надавала перевагу косі з чубчиком по дві сторони обличчя. На вигляд була скромною, без зайвого пафосу. Погляд серйозний, навіть певною мірою холодний, що часто відштовхувало чоловіків. За модою вона теж не ганялася, хоча й знала про неї все. Усі наряди в її гардеробі — строгі і без зайвої мішури.

Маргарита була досить показною, але не мрією кожного чоловіка. Могла похвалитися красою, та не всі були здатні її оцінити. Особливо сині очі. Адже вони були містичними, і їх яскравий сапфіровий колір багатьох лякав і відштовхував.

Та дівчина нестримно усміхалася своєму відображенню, бо сама собі цілком подобалася. Причепурившись, вона скористалася парфумом, щоб завершити образ благородної леді.

  Іноске окинув господиню пильним оцінюючим поглядом.

  — Чудово виглядаєте! — промурчав він, і підійшовши впритул до Марго, простягнув їй гаманець. — Не забудьте!

— Мені потрібно всього п’ять монет, — заявила дівчина і дістала з мішечка потрібну суму грошей.

Звлишок кіт притиснув до серця і побіг до шафи, щоб сховати гаманець назад у маленьку скриню. Поки він рився в скриньці, щось штовхнуло його в лапу. Іноске насупився і вдарив це «щось» у відповідь.

Внизу хтось не на жарт розбушувався.

  — Сиди тихо! — пробурчав кіт і нахилився, задираючи хвіст догори.

Під шафою лежала валіза, обвита ланцюгом. Вона підскакувала і обурювалася, мов дикий жеребець.

Химера.

  — Дай йому монету! — донісся голос Марго знадвору.

Іноске з непорозумінням озирнувся і вже хотів бува розгніватись, та Марго якраз встигла зачинити за собою двері, без єдиного бажання слухати якісь мацурові обурення.