Розділ 1.2 Знатний пан

Цього сонячного дня до місцевого порту прибув великий торговий корабель під гучною назвою «Мрія».

Вітрила кольору слонової кістки потроху прибирали, і на берег сходили люди.

По небу, назустріч сонцю, летів маленький сокіл і кричав «кірра», радіючи суші.

І поки екіпаж, під керівництвом капітана, розвантажував багаж, на берег гордою ходою спустився знатний пан і одразу ж отримав поклін від прислуги, яка вірно чекала на його приїзд.

Пан був надзвичайно гарним і зарозумілим. Та ця гордовитість дорівнювала статусу — на грудях у лорда виднілася іменна брошка з королівським гербом. Та й сам оксамитовий фрак видавав його високе походження. Такий дорогий одяг міг дозволити собі тільки дуууже багааатий чоловік.

Зелені очі окинули порт пильним поглядом. Пухкі губи розтягнулися в самовдоволеній посмішці.

Пан був у гарному настрої, і це не могло не потішити камердинера. Дідусь в червоному камзолі жваво підібрався до аристократа і зробив ще один уклін.

— Вітаю вас, пане Олександре! З поверненням на рідний берег! — вигукнув він і простягнув чоловікові руку в білій рукавичці.

Аристократ зустрівся з камердинером поглядом, схвально хитнув головою і потис йому руку.

— Доброго дня, Люцію. На жаль, чи, може й на щастя, я приїхав ненадовго. Думаю, що через тиждень я знову відправлюсь в подорож, — сказав він і живо озирнувся позаду себе. Хтось нахабно вчепився в його фрак!

— У будь-якому разі радий вас бачити! — посміхаючись, мовив камердинер і заглянув пану за спину. — І маленьку мадмуазель теж! — додав він, дивлячись на світловолосу дівчинку, яка ховалася за спиною чоловіка.

Олександр повернувся до дівчиська обличчям.

Її зелені очі нестримно пронизали його грайливим дитячим поглядом.

— Елізабет, відпусти тата! — суворо видав пан, дивлячись на те, як лялька мне долоньками фалди його фраку.

— Ніт! Не відпущу! А то ще загубишся! — сказала вона, ледве стримуючи сміх.

В цю мить була немов янголятко. Чоловік розтанув від її посмішки та добровільно здався.

— Гаразд, моя зіронько. Якщо тобі так любиться! — сказав умиротвореним голосом і погладив по золотому волоссю.

Ось він, найцінніший його скарб! Чадо, рідна кровинка!

Елізабет міцно обняла батька і притулилася маківкою до його торсу.

— Тату, я тебе люблю! — лагідно вигукнула вона.

Чоловік озирнувся довкола. Різко почервонів. Прислуга розчулювалася, а він для всіх — суворий пан. Як продовжувати тримати образ, коли його змушують розтанути від цієї чарівності?

— Все, час іде! Нам треба вирушати! — квапливо видав він, взяв дівчинку за руку і гайда попрямував до карети.

Камердинер провів еліту до екіпажу, а слугам показав на речі, закликаючи їх зайнятися багажем. Саквояжі втомилися чекати, поки їх віднесуть подалі від морських хвиль.

Прислуга розпочала роботу, а багатий пан сів у карету разом з донькою, та двері зачиняти не став.

— Де ж Балдуїн? — дивлячись на небо, емоційно звів брові до перенісся.

— Він полетів на схід, — відповіла Елізабет, намотуючи на палець світле пасмо волосся.

— Ну і нехай! Не чекатиму на нього. Сам додому долетить, — пробуркотав чоловік і гучно закрив дверцята.

Коли всі речі завантажили, кінний екіпаж зрушив з місця.

Сонце підбералося до свого зеніту. Море шуміло, прощаючись зі своїм улюбленим мандрівником.

Рідне місто змусило пана на мить забути про турботу та розслабитися.

Олександр сперся на маленьке підвіконня віконця і заплющив очі. Його охопила дрімота.

Карета хиталася з боку в бік на бруківці. Екіпаж їхав через житловий район міста і з вулиці долинали голоси людей, іржання коней та сміх дітлахів.

Це заспокоювало втомленого пана, і він відпочивав душею в рідному краї.

Але тут, раптом, Елізабет порушила його спокій поштовхом в плече:

— Татусю! — вигукнула вона прямо йому на вухо.

Чоловік розплющив одне око.

— Так? — зітхнув стомлено.

— А що ти подаруєш мені на мій десятий день народження? — раптом запитала Елізабет. І від цікавості у неї аж іскри в оченятах мов чортики заграли.

Це питання було дуже несподіваним і навряд чи терміновим. Але чоловік все ж таки поцікавився скрізь позіхання:

— А що ти хочеш?

— А я поки що не знаю, чого хочу! — знизала плечима дівчинка.

Олександр зробив глибокий вдих.

— Ну, коли дізнаєшся, то скажеш мені, чого хочеш, і я подарую тобі це! — трохи сердито видав він і знову заплющив очі. Хотілося бачити чарівні сни, а не слухати дитячі примхи.

Елізабет склала руки на грудях і задумалася.

— Ех, ми стільки всього бачили в цій подорожі, що я навіть не знаю, що може мене здивувати... — пробурчала вона й нахмурилася.

— Не будь розпещеною! — зробив різке зауваження Олександр і продовжив спати.

Дочка окинула його сердитим поглядом і засмутилася.

Декілька хвилин вона сиділа спокійно. Маленькі долоні стискали складки атласної сукні, а бешкетні оченята розглядали карету. Так цікаво... насправді Ні! Дівчаті швидко це набридло. Пересівши на протилежний диван, вона визирнула у вікно, з надією побачити там щось цікаве.

І тут її погляд впав на невеличкий будиночок з вивіскою «Ательє Мадам Марго».

Перед вітриною стояли три манекени з сукнями для середнього суспільного стану. І були вони просто дивовижними, навіть незважаючи на те, що не мали ні пишних спідниць, ні вишивки бісером, ні навіть рюшок. Це були найпростіші сукні, але вони випромінювали справжню магію краси.

Елізабет була вражена. Аж очі загорілися.

— Тату, дивись! — знову потривожила вона батька.

Олександр розплющив очі і визирнув у вікно.

— Що там? — похмурившись, спитав він.

І поспати не дадуть!

— Красиві сукні! — вигукнула захоплено дівчинка і прилипла до вікна. Провела зацікавленим поглядом ательє, яке з кожною секундою все сильніше віддалялося від неї.