Розділ 1.1 Дорогий щоденнику...

«Колись давно, в ті часи бурхливих вітрів, серед вічних гір, я літала так близько до небес, що серце завмирало під спекотним сонцем, яке обіймало мене променями, ніжно і ласкаво. Хмари любили, коли я торкалася їх, а я обожнювала літати між ними і споглядати красу навколишнього світу.
Але хто я сьогодні? Тільки дівчина без дому та сім'ї... Моє завдання — бути тихою, не видавати себе та мирно виконувати невеличкі швейні справи. І заробляти... Так. Гроші — це те,  що мені дуже необхідне.
Та, якщо чесно, мені вже це дуже набридло! Я хочу, щоб у моєму житті сталося диво. Я чекаю. Надзвичайно чекаю на зміни. І щодня мрію про дитину...
Вчора мені виповнилося двадцять шість років. Небагато, але в цьому смертному тілі я дуже швидко старію. (Може я вже така нікому і не потрібна, ах?..) Що ж мені робити? Напевно, покластися на долю. (Чесно кажучи, щось робити мені лінь).
Гаразд. Пора закінчувати. Справи чекають. Вечером прийде баронеса. Її пика мені не подобається, але з її гаманцем мені приємно мати справу:)
Сьогоднішній день розпочався добре. Сподіваюся, він протримається таким до самого вечора. (Звісно, його може зіпсувати візит горе-жиниха, але... я стукну йому по чолові, відразу, обіцяю!)
До побачення, дорогий щоденнику. Дякую, що завжди готовий мене вислухати... а якби умів говорити — то вже давно б відправив за попутним вітром.
Авасіан. 7 число. 3561 рік».
Сині, мов вечірнє небо, очі пробіглися поглядом по свіжих, щойно написаних рядках.
Тонкі пальці ковзнули по сторінці, збираючи на себе ще не висохлі чорнила.
Щоденник накрив раптовий промінь світла.
Сонце любило цей маленький затишний будиночок. Воно направило свої промені прямо у його вікна. Сонячні зайчики стрибали по дерев'яній підлозі і прагнули торкнутися лапками гарного візерункового килима. За цими маленькими гостями гнався чорно-білий кіт. Та не просто біг, як звичайні коти... ні, цей каскадер наче з бродячого цирку втік. Які тільки маневри не витворяв, і колесом переміщався, і сальто вперед, і політ в повітрі проти гравітації. Та ще й звуки видавав немов воїн країн висхідного сонця. Хоча, чому "немов"? Навряд чи хтось міг заперечити його східне походження. Навіть розріз його зелених очей...
В погоні він загубив усі кравецькі шпильки з голківниці, яку тягав на хвості. На щастя, верхівки булавок прикрашали великі намистини, доволі помітні.
Гоподиня не витримала і пішла по п'ятах за котом пустуном. Хоч і ліньки їй було,  але мусіла нахилилася до втраченого добра і зібрати його до своєї голниці.
— Іноске, будь акуратнішим, — проворкотіла вона, — клієнти можуть не помітити і випадково наступити.
Кіт озирнувся на дівчину, схаменувся в цю ж мить й вдивився в її чарівні очі.
— Вибачте, пані Марго, я просто... надто сильно захопився цими сонячними зайчиками! М'яу! — видав він милим голосом, швиденько випростався та й підтягнув широкі штанці. Миттю перетворився на невинного і святого, щоб не сильно лаяли.
Господиня осудливо похитала головою. Не вперше цей розбишака намагається обвести її навколо пальця своїми котячими чарами та няшністю.
— Іноске, справі час, потісі годину. Нині у нас багато роботи! — зауважила вона.
Кіт пом'яцкав лапами підлогу.
— Пак я вже йду! Просто, мені взагалі не хочеться шити сукню для цієї баронеси. Вона така гадюка!
Його зелені очі сповнилися надією, що господиня звільнить його від роботи, але та продовжувала стояти на своєму.
— Я знаю, що баронеса підла стара стерва! Але вона наша щедра клієнтка. Ми маємо виправдати її очікування. Цього місяця не так багато замовлень... А нам потрібні гроші! Ти ж хочеш їсти свіжу рибку?
Кіт кинув на пані злегка ображений погляд і пошкандибав до свого робочого місця. Сів на оксамитову подушку та й взяв у лапки голку.
— Зрозуміло, — пробурчав він наостанок і почав пришивати бісер до довгої шовкової шалі.
Дівчина схвально хитнула головою і повернулася до швейної машинки. Під лапкою вже була тканина — шовк,  досить складний матеріал.
Марго встромила голку в тканину і тяжко зітхнувши, натиснула на педаль машинки.
Стібки з'являлися на тканині один за одним, але шовк був неслухняним і постійно вислизав убік.
— Так, це треба переробити, бо шов трохи не рівним вийшов, а стара такого не стерпить... — відчайдушно вимовила дівчина і дістала майбутній рукав з-під лапки швейної машини.
Кіт крадькома глянув на господиню. Така вся із себе ділова і серйозна мадам, наче їй за сорок, хоча насправді...
— Сьогодні гарний день, правда, пані Марго? — спитав він несміливо, пришиваючи бісер.
Дівчина на нього озирнулася і, відклавши заготівлю убік, відповіла втомленим голосом:
— Так, дуже непоганий.
Кіт нервово стиснув у лапах шаль і, набравшись сміливості, поставив небезпечне запитання:
— А цей?.. Може, ви сьогодні підете гуляти?
Марго нахмурилася, як дощова хмара:
— Навіщо?
— Ну... Можливо, хтось тай зустрінеться... Красунчик якийсь, поголений, чи бородатий, високий, худий, а може й міцний, там... воїн всякий! Хоча я би пану був більш радий... При грошах чоловік нам би не завадив... — проворкотів кіт собі під ніс. Нахабно жбурляв в господиню натяками, не надто хитромудрими.
— Мені не потрібен чоловік! Дякую, мені вже вистачило одного на все життя! — на підвищених тонах відповіла дівчина, і взяла в руки ножиці.
Іноске завмер. Виглядала вона небезпечно — з гнівом користувалася інструментом, так, що кожен її рух можна було запросто сприйняти за фехтування. Разом з тим, прикусувала нижню губу і старанно порола шов. Її щіки вже почервоніли від злості. Але кіт сьогодні був безстрашним (можливо ще й безсмертним) і продовжив дратувати господиню.
— Ну, не можна ж так! — заявив сміливо він і підняв кіготь угору, роблячи із себе мудреця. — Двадцять сьомий рік пішов... Потрібно про своє майбутнє подумати! Тай про моє, також...
Дівчина повернулася до нього обличчям і стиснула губи від злоби.
— Я й думаю! Ательє є, гроші, більш-менш є. Що ще потрібно?! — грубим тоном спитала вона.
— Чоловік... — наївно видав Іноске і притиснув вуха до голови. Відчував, що після цього «недоброго» слова в нього полетить моток ниток.
Марго заплющила очі і спробувала заспокоїтися. Мацур вивів її із себе, але вона не хотіла його ображати.
Вдихнувши якомога глибше, вона випалила:
— Так, Іноську! Працюй! І більше ніяких розмов про чоловіків! Ніколи!
Фамільяр похилив голівку і пробурчав, одночасно пронизуючи підлогу сумним знедоленим поглядом:
— Гаразд... Домовилися, цяцю!
Не перший день він намагається виштовхати господиню на вулицю, щоб вона хоч трохи відпочила від роботи і подбала про своє особисте життя.
І кожна подібна розмова закінчується однаково – більше ніяких подібних розмов!
Але надія його не покидала. І в цій маленькій чорно-білій голівці завжди вибудовувалася ціла стратегія, як змусити господиню подумати про заміжжя.