Розділ 12

Відводить погляд.

— Якщо щиро зізнатись — не знаю… Моє рішення було спонтанним, але без сумніву правильним. В цьому не сумніваюсь ні на грам.

— Не дуже втішна відповідь, — і я вирішую бути щирою.

— Яка є… А проте у моїй країні часто укладаються шлюби між чоловіком і жінкою, що бачаться вперше. Нам ще пощастило, ми вже стільки всього разом подолали…

Кусаю губи, поки не зрозуміло: жартує чи правду говорить. Обличчя серйозне, а в очах стрибають бісики. Проте продовжує цілком серйозно:

— Іншого варіанту поки немає. Самостійно жити ти теж не зможеш. Без рідних, без підтримки.

— Чому? — насуплююсь. — Я можу знайти якусь роботу, винайняти житло… — починаю перераховувати, але бачу дивний сум в очах Кадіра.

— Ні, Алісо, не зможеш, — хитає головою. — Лише жінки, що мають високе положення, можуть собі дозволити жити самостійно, і то під наглядом опікуна, або ті, що овдовіли. Все, на що ти можеш розраховувати — комірка у занедбаному будиночку та важка праця, що ледь покриває її ціну. У тебе немає ні навичок, ні знань, щоб щось запропонувати, наприклад, бути гувернанткою чи компаньйонкою. Ти не пам’ятаєш практично нічого зі свого минулого, навіть, якщо і вмієш робити щось корисне. Чим більше я думаю про це, тим більше розумію — мене вела рука Всевишнього, коли надягав тобі браслет.

Пирхаю… Щось трохи пафосно Кадір завершив свою оповідь. Але він правий, якщо, звісно, саме так ведуться справи в Адельмірі.

— То планів немає? — зрештою питаю. Більше не заперечую. Не бачу жодного приводу. Якщо втрата цноти та заміжжя допоможуть зберегти життя та не стати рабинею в спекотному Маран-Таші, а тим паче інкубатором для спадкоємця бея, то хай вже буде так. Тільки от сам Кадір лякає. Й те, що чекає нас в майбутньому.

— Є, — знову лукаво дивиться в очі. — Повечеряти. Слуги, певно, вже накрили на стіл.

Закочую очі. Звісно не такої відповіді чекала. Але у животі дійсно уже ниє від голоду. І як-не-як у мене весілля. Непогано було б хоч видимість святкового столу зробити. Навіть на нас двох.

— Чудовий план, — відповідаю точно в такі самій манері.

Він згинає руку в лікті й пропонує мені.

— Тоді, леді Аліса Саадат, я запрошую вас на нашу першу спільну сімейну вечерю!

Серце раптово підстрибує до горла, стискає гортань, наче невидимою долонею. Леді Аліса… Леді Саадат… Як не звично, як дивно.

Уже по новому дивлюсь на Кадіра… Свого чоловіка. Трохи боязко, але неймовірно цікаво. А яке воно, оте сімейне життя.

Повільно підіймаюсь, кладу долоню на його передпліччя.

— Залюбки повечеряю з вами, дорогий чоловік.

І ми рушаємо в сторону його покоїв.

Як тільки переступаємо поріг, з цікавістю озираюсь. Кімната по величині точнісінько як моя. Але темна, темніша. Важкі гардини, дубовий стіл, ліжко з темного дерева. Важка атмосфера, й безсумнівно, чоловіча.

Кадір виявляється правий. Стіл накритий ажурною скатертиною. На ньому розкладені столові прилади та таці, накриті кришками. У великому, олов’яному глеку, прикрашеному різьбленими візерунками плескається рубіново-червоний напій.

Кадір відсуває для мене стілець, допомагає сісти. Сам влаштовується навпроти.

— Я наказав, щоб сьогодні нас ніхто не турбував. Здалось, що цей вечір ми маємо провести наодинці, обговорити все, що турбує. Та й тобі буде затишніше поки… Але є один нюанс… — дивиться пильно на мене. — Доведеться тобі попіклуватись про свого чоловіка за столом…

Від здивування та обурення відкриваю рота. Це він мені пропонує не їсти, а бігати довкола нього з тацями? Проте перш ніж бовкнути щось проти, прискіпливо запитую.

— А про мене хто попіклується?

— Звісно ж я! — виблискує очима.

Апетит зникає. Щось таке у його голосі примушує думати про прихований зміст фрази. Щоки самі по собі починають наливатись рум’янцем. А ми ще ж не обговорили подальші дії, себто втрату цноти. А це цілком очевидна вимога для збереження міцного зв’язку з чужим тілом.

Чомусь сам процес не викликає якоїсь особливо лячної реакції. Теоретично звісно знаю, що відбувається між чоловіком та жінкою. Але це геть не означає, що коли думаю про нас з Кадіром у ліжку не ніяковію. Ніяковію ще й як. А от Кадір ні. З таким то багатим досвідом. Он доказ цього сьогодні гнівно пирхав на мене.

Ковтаю грудку в голі, так і не наважуюсь підняти кришку на першій тарелі, щоб попіклуватись про чоловіка. Свого чоловіка, це ж подумати,  — волосся миттю дибки стає.

— А як що до Лейли? — наважуюсь спитати. — І спадкоємця? У… у тебе з нею дитина?

Він дивиться на мене важким поглядом. Розумію, що ступаю на небезпечну ділянку. Але не відступаю. Моє життя знову зробило повний оберт — з рабині в дружини лорда. Проте це не виключає, що я не хотітиму для себе найкращого варіанту. Думки про коханку — на рахунок дружини він висловився досить чітко — викликають огиду. Якщо вже клястись одне одному, то клятви потрібно виконувати. Мені принаймні здається. Схоже такі правила панували у моєму минулому житті, й були буквально вшиті ледь не під самісіньку шкіру. Нехтувати ними просто не зможу.

— Лейла… Що ж… Ти моя дружина, Алісо. А я завжди гадав, хотів… щоб між подружжям була довіра. Так жили мої батьки, так живуть ті, з кого я завжди брав приклад. Тому ти маєш знати правду і розуміти деякі речі. Хоч і поверхнево…

Після цих слів він несподівано встає, підіймає кришки з тарелів. По кімнаті відразу ж починає розповзатись неймовірний апетитний запах. У роті збирається слина, апетит повертається попри збентеження, що викликали його слова.

Кадір більше про піклування не говорить, мовчки наповнює мою тарілку, свою. Сідає на місце.

— Їж! — наказує. Й сам береться за виделку.

Для годиться наколюю щось на зубчики, навіть не бачу що, відправляю до рота. Сама ж дивлюсь на Кадіра в очікуванні подальшої розповіді.

— Моя родина була дуже щасливою, багатою та могутньою, Алісо. Батько був беєм Маран-Ташу, а згодом це місце повинен був зайняти мій старший брат Касим. Одного разу нас зрадили. До будинку вдерлись яничари. Безжалісно перерізали всю родину. Залишився живий лиш я.