Розділ 11

Від страху перехоплює подих. Напівтемрява кімнати заважає роздивитись постать перед собою. Спросоння не зовсім розумію, що діється, але інстинктивно штовхаю нападника у груди. І він навіть на пару сантиметрів відхиляється, ослаблює хватку. Проте за мить оговтується та загортає мене у простирадло, наче рулет з повидлом. В рота в якості кляпа засовують ганчірку.

Це настільки нагадує перші дні у трюмі, коли я боролась не на жарт з людьми Жака, що на кілька секунд знову перетворююсь на перелякану нічого не тямлячу Алісу, беззахисну та безпомічну. Але ще більший жах охоплює, коли відчуваю, як мене закидають на плече і краєм ока помічаю, що прямо посеред кімнати починає миготіти повітря. А потім просто на моїх очах золотисте сяйво окреслює коло, в якому, наче у люстерці клубочиться туман та мелькають шматочки іншої кімнати.

Портал — раптово розумію, і душа падає у п’яти. Бо якщо це портал, то Кадір мене ніколи не знайде. А я ніколи не знайду свій дім та рідних.

Відчай додає сил. І хоч чуже плече боляче тисне на живіт, борсаюсь не шкодуючи сил. В голові б’ється одна єдина думка — невже ніхто не чує?

По сідницях прилітає відчутний ляпас. Здригаюсь, скрикую приглушено. Й з жахом спостерігаю, як зловмисник заносить ногу над краєм порталу, а в наступну мить ми з ним летимо. Тільки не в портал, в протилежну сторону, до стіни.

Я падаю з плеча, швидко відкочуюсь у бік. Викрадач ошелешено струшує головою. А в кімнаті не знати звідки виникає Кадір. Кидає на мене занепокоєний погляд, але я досить жваво починаю виплутуватись з простирадла, і він розуміє, що зі мною все гаразд. В наступну секунду, смикає викрадача за комір догори. Той спинається на ноги, мляво замахується, й отримує удар в щелепу.

Доки мені вдається повністю розплутатись, Кадір уже справляється с противником.

Він притискає його до стіни, натиснувши передпліччям на шию.

— Хто тебе впустив, — гарчить йому в обличчя.

Кремезний чолов’яга  з чорним зібраним у хвіст волоссям та сережкою у вусі лиш криво посміхається.

— Так я тобі й сказав, — зухвало спльовує прямо на підлогу червону слину.

Мене відчутно починає нудити. Я повільно сідаю, переборюючи запаморочення, спираюсь спиною на стіну. Ноги тремтять, втекти навіть при великому бажанні я вже не можу. Залишається лише спостерігати за діями героїв.

— А ще я розповім тобі один маленький секрет, — щербато усміхається зловмисник, намагаючись дошкулити. — Уже занадто пізно, — заявляє. І пошепки, так щоб чув тільки Кадір, додає ще парочку фраз, від яких у того спалахують очі. Я нічого не чую з того, що щербатий сказав Кадіру. І від цього починаю нервувати. Тим паче, що реакція господаря лише додає бентеги й тривоги.

— Брешеш, скотино! — гарчить.

— Побачиш! Уже нічого не змінити. Це не у твоїх силах. Магія уже почала переналаштовуватись. ЇЇ не зупинити.

До чого тут перелаштування магії, мені не зрозуміло. А от Кадір, судячи з усього, щось починає здогадуватись.

Він люто струшує противника, але той продовжує хихотіти. Аж захлинатись. З кутика рота починає цебеніти кров. Кашель стає хрипким, булькаючим, задушливим.

Кадір відпускає комір, а викрадач хапається за горло, згинається. Чорна сорочка ще більше темніє від крапель крові. Я навіть збагнути чого не встигаю, як він валиться на підлогу й хрипко зітхнувши, затихає. Під його щокою розпливається кривава пляма.

— Шайтан! — роздратовано гарчить Кадір. І повертається до мене.

Краєм ока помічаю перелякану Тані біля дверей, певно саме йшла мене будити. Вона затискає рота долонею, щоб не кричати. Великі світло-карі очі широко розплющені, в них хлюпочеться страх і одночасно огида.

Я зіщулююсь, наче винна в тому, що сталось. Втягую голову в плечі, ще тісніше втискаюсь в стіну.

— Швидко приведи сюди Мартінса і Бірча! — кидає в сторону служниці. — І попіклуйся, щоб все тут вичистили. І Шаміра теж поклич. На магію хай усе перевірить. Кожну шпарину!

Тані відмирає й переляканим зайцем вистрибує з кімнати. А сам присідає навпроти:

— Алісо!  

Я не дивлюсь в його обличчя, відводжу погляд від рук. Таких ласкавих і смертоносних водночас. Так, не він убив нападника. Я не знаю, що його вбило, але точно не Кадір. Та я ніскілечки не впевнена, що Кадір не вбив би його власноруч трохи пізніше. Занадто гнів був яскравим, занадто пекучим.

— Все гаразд, — протягує руку, прибирає волосся. — Я нікому не дам тебе скривдити. Я ж пообіцяв, пам’ятаєш.

Ковтаю пересохлим горлом. Обхоплюю себе руками. Тільки зараз відчуваю, як тіло починає колотитись від дрижаків.

— Хто це був? Навіщо? — вичавлюю ледь дихаючи. Повірити не можу, що заради мене одної, звичайнісінької рабині, хай навіть і білявки, бей міг направити викрадача аж за море.

Зуб на зуб не потрапляє. Не знаю, чи змогла б я так відчайдушно опиратись, якби страх захопив мене раніше.

— Посланець від дядечка, — не приховує Кадір. — При чому дорогий, з магічними здібностями. Таких найняти вартує не дешево.

Він говорить це настільки буденним тоном, наче очікував. Наче знав. Використав мене, як приманку?

— Ти його вбив? — тепер уже починаю сумніватись. Чудово бачила майстерність Кадіра у пустелі. Але ж тут він навіть шаблі не витягував. Магією знешкодив противника?

— Не я… — хитає головою. — Клятва… І це дуже кепсько. Я розраховував це падло допитати. Хоч щось дізнатись про обряд, про тебе, та про плати мого любого родича.

Мимоволі очима знаходжу мертве тіло, здригаюсь. Кадір простежує за моїм поглядом, а потім несподівано підіймається, підхоплює на руки.

— Ходімо… Не варто тобі тут бути.

Ковтаю грудку в горлі. Чомусь хочеться розревітись, але сліз немає. Лише холодна байдужість. Не хочу, але схиляю голову на його плече. Все йде обертом, у животі, наче поселилось кубло холодних слизьких гадюк.

— Я не… не зможу тут спати… Не зможу сюди повернутись, навіть, коли приберуть… — вимовляю через силу. Розумію, що це дурниці. Не в моїй ситуації капризувати. Кадір виставить охорону, більше до мене ніхто не добереться. Але образ мертвого закривавленого викрадача завжди стоятиме перед очима.