Розділ 10

Вечір повільно переходить у ніч. Я верчусь у ліжку, то сердито збиваючи подушку, то з докором дивлячись у вікно, де оксамитове небо з яскравим розсипом зірок і величезною сріблястим місяцем відбиваються у спокійних водах моря, то кидаючи погляд на щільно причинені двері, підсвідомо чекаючи Кадіра. Але він так і не з’являється. Забуваюсь тривожним сном аж під ранок. І прокидаюсь через кілька годин від м’якого доторку до плеча.

— Аліса! — хтось кличе.

Спросоння не відразу впізнаю голос Мартінса. Сонно моргаю, тру очі. І таки роздивляюсь напружене обличчя камердинера.

— Доброго ранку, — здивовано оглядаюсь. Мартінс тут, то має бути й Кадір. Відчуваю, що мені надзвичайно важливо його побачити, подивитись в очі. Переконатись, що все гаразд. Вчорашній вечір скінчився так напружено, так несподівано. І між нами відчуваються дивні недомовки, які мені зовсім не подобаються.

— Доброго, — супиться. Розумію, що в каюті він один. Кадіра досі немає. — Я поснідати приніс. І одяг приготував. Якраз встигнете привести себе до ладу, поки зайдемо в порт.

— В порт, — кліпаю здивовано. — Ми вже на місці?

— Так, майже. У вас пів години.

Киваю, а сама стараюсь приглушити несподівано неприємне передчуття та хвилювання. Десь там ще ця Лейла має бути. Дружина Кадіра, мабуть… Чи улюблена наложниця. Гарем у нього, впевнена, заповнений вщент. Це тобі не огрядний підстаркуватий бей, думаю з гіркотою. І пояснити собі не можу, чому мене це так турбує.

Сніданок не дуже ситний, не такий як за звичай. Але й апетиту немає, хвилювання бентежить не на жарт. Задовольняюсь чаєм та тостом з джемом, поки Мартінс наводить останні штрихи до мого образу.

— Тобі доведеться все ж у чоловічому вбранні з’явитись у маєтку, — задумливо бормоче. — Пристойну сукню я б за ніч з того що є не створив. А ілюзії нестабільні. У будь-який момент можеш виявитись у негліже.

Ледь не захлинаюсь ковтком чаю. Оце так новина. Виявляється кремезний здоровань бавиться моделюванням одягу та шиттям... Приховати здивування, що явно проступає на обличчі, не вдається. Лише ніяково бубоню:

— Так, ніяких ілюзій. Краще штани.

Насправді мене зовсім не турбує відсутність сукні. Таке враження, що я й раніше не часто їх одягала. А те, що створив Мартінс з сюртуком Кадіра, сорочкою та штанями взагалі мені приходиться дуже до смаку. Набагато більше, ніж вбрання наложниці.

Я з задоволенням кручусь перед дзеркалом, обдивляючи свій образ. Світло-коричневі лосини щільно облягають ноги, не морщаться на колінах та стегнах, міцно тримаються на талії. Сорочка майже не змінилась, хіба рукава стали коротші. А от сюртук навпаки, потерпів кардинальні удосконалення. Довжиною по коліна — оскільки я зростом значно нижча Кадіра — він віддалено нагадує легеньке весняне пальто. Пригадую, що в мене таке було й дуже подобалось. Мартінс же якимось незбагненним чином створив виточки на талії та грудях, щоб вигідно підкреслити мою фігуру, вкоротив рукава, зробив глибший виріз на комірі та ширші лацкани. Золоті ґудзики так і виблискують на полах, притягуючи погляд. Тепер я не здаюсь обірванкою в одязі з чужого плеча, а виглядаю гарно, стильно, елегантно. Хоч і незвично.

Роздивляючись своє зображення потихеньку набуваю впевненості. Цілком можливо, що мої муки скоро закінчаться. А в домі Кадіра мені буде затишно і добре. Раптом з цією Лейлою ми навіть подружимося — що нам ділити?

Я не пам’ятаю як це, коли маєш подругу, але напевно дуже добре. При згадці про дружбу у серці розливається лише тепло й радість. Смутні дивні образи мелькають у свідомості, про пустощі, веселощі, подорожі та смаколики. Впевнена, у мене було багато друзів, з якими я весело проводила час. Сподіваюсь, вони мене не забули, й теж будуть раді поверненню.

— Готова? — ловить мій погляд Мартінс.

Він теж перетворився. Від страхітливого здорованя-пірата не залишилось й сліду. Чепурний чоловік у строгому костюмі та перуці зовсім тепер не нагадує похмурого помічника капітана. Лиш очі виблискують небезпечними вогниками — відразу зрозуміло, що з ним жарти не проходять.

Ми підіймаємось на палубу. Прямо в вихор прохолодного, наповненого морською свіжістю повітря. Крикливі чайки заповнюють своїми пронизливим вереском діловитий шум на кораблі. Схоже, я багато чого проспала. Бо за бортом уже видніється гомінливий порт та причал.

Кадіра знаходжу відразу. Мої очі наче притягує магнітом до його постаті. Пірата у ньому, як і в Мартінсі, теж тепер не вгадати. Суворий чорний сюртук облягає м'язисті плечі, сорочка застібнута під саме горло. Шию обвиває модна краватка. Штани заправлені в лискучі чоботи. Про бурхливе минуле нагадує лиш золотиста засмага.

Він кидає на мене ледь помітний погляд, а потім знову дивиться кудись в далечінь. Слідкує уважно, як причалює «Атія», зрідка щось говорить відривчастим чітким тоном стоячому за штурвалом Ламберту.

І я також відвертаюсь. Вдивляюсь в різнобарвний натовп на причалі, вантажників, згорблених під важкістю ящиків на плечах, зустрічаючих, що тупцяють нетерпляче в очікуванні родичів, моряків, що вже зійшли на берег, якихось державних служак, що виразно махають паперами перед носом власників товарів. Гам, шум та метушня. Але несподівано не обтяжуюча метушня. Ділова, зосереджена і по-своєму чудова й надихаюча. Зовсім не така, як була у порті Маран-Таш. І настрій у мене хоч і збентежений, але повний надії.

«Атія» м’яко стає на якір. Я зосереджено дивлюсь як опускають трап, сходять на берег кілька осіб з команди, вовтузяться біля самісінького краю містка, а потім настає і наша черга.

— Мартінс, — несподівано чується голос Кадіра. Я й не помітила, що він підійшов до нас зі спини. Здригаюсь, але не обертаюсь, лиш нервово стискаю поруччя. — Маю ще деякі справи закінчити, зайти в контору. А ти відвези Алісу додому та поясни усім, що вона моя… — на секунду задумується, не знаючи, який присвоїти статус. Я напружено стискаю пальці. — Моя гостя… Щоб не виникало непорозумінь…