Розділ 9

Давно мені так страшно не було. Мабуть, з тих самих пір, як зрозуміла, що Кадір значно добріший, ніж намагається здаватись. Але тепер в його очах лють. І чомусь не сумніваюсь, що ременя пустить в хід.

Підтискаю ноги, відштовхуюсь п’ятами й задкую… задкую до протилежного краю ліжка. Він навіть не робить спроб мене спинити. Демонстративно повільно витягує пасок, намотує на долоню. А я вже на самому краєчку. Відчуваю сідницями, ліжко скінчилось. І куди тепер тікати?

— Ходи сюди, Алісо! — промовляє тихо, майже спокійно.

Ковтаю сухим горлом й заперечливо хитаю головою. В цей момент двері прочиняються і кілька чоловіків заносять у каюту величезну дерев’яну балію. Я завмираю здивовано. Спостерігаю, як метушаться суворі матроси наповнюючи її водою. В голові б’ється єдине питання: «Для чого?».

Кадір теж не спішить втілювати в життя свої погрози. Чекає, поки знову не залишимось на одинці.

— Може, не треба? — дивлюсь прохально у чорні очиська, як тільки за останнім матросом щільно зачиняються двері й ми знов опиняємось віч-на-віч.

Ненавиджу себе за тремтіння в голосі.

— Треба, Алісо, треба… — криво посміхається. — Інакше наступного разу ти знову проігноруєш мій наказ. І це буде вартувати тобі життя.

Завзято хилитаю головою, мовляв, ні, не проігнорую. Серце тріпочеться, а рука вже обережно намацує опору. Тікати треба, тікати! А потім сховатись і перечекати поки буря мине. Охолоне трохи гнів Кадіра, а тоді вже й покажусь. Бо зараз взивати до його людяності марно.

А в наступну секунду сама не розумію як, він різко кидається до мене, я підстрибую з переляку, наче вжалена, падаю на підлогу і ковбаскою закочуюсь під ліжко. Назбирую павутиння, порохи і якесь сміття, викочуюсь з протилежного краю і кидаюсь до дверей. Спочатку навкарачки, а вже біля порогу спинаюсь на ноги. Смикаю ручку, а в цей момент. дідько б його побрав, і мене смикають за талію. Відривають від підлоги й знову несуть до ліжка. Там вже Кадір церемониться. Сідає на краєчок і наче малу дитину кладе животом собі на коліна. Пручаюсь, як можу, хоч і розумію марність своїх старань.

Врешті не витримую. З губ зривається вереск. Пронизливий і противний. Сама від себе такого не очікувала. Тільки ж толку. Лише зв’язки напружую. Кадіру байдуже, і ніхто мене не врятує.

Повітря в легенях кінчається, набираю нову порцію. І думаю чи варто знову повторювати крик сирени. Як двері знову прочиняються. І в каюту заходить стурбований Мартінс.

— Лорде Кадір, — завмирає, витріщається на нас. Точніше, мабуть, на мене. Чи на мої сідниці, що так промовисто випинаються вгору. Добре що волосся закриває почервонілі щоки. — Е-е-е…

— Ти щось хотів? — спокійно питає мій кат.

— Там… е-е-е… — нову тягне нещасний Мартінс. — Тойво… Щось… Якось… Не справляється, загалом… Так! Не справляється Ламберт.

— Ламберт? — тягне здивовано. Послаблює хватку, і я знову приймаюсь вовтузитись, пробуючи зіслизнути з колін.

— Ага! — невпевнено звучить від Мартіна.

І я нарешті розумію, що помічник прийшов мене рятувати від гніву свого лорда. Серце наповнюється якось дивною, щемлячою вдячністю. Тільки от погано, що й Кадір це розуміє. Міцніше натискає долонею на мій поперек та дзвінко хльостає шкіряним паском. Щоправда, не мене, край ліжка. Та я все одно здригаюсь.

— Скажи Ламберту, що я пізніше підійду. А якщо він не в змозі справитись зі штурвалом, то я дарма плачу йому надбавку. Зрозумів?

— Цілком, — ледь не клацає підборами й зникає за дверима, кинувши на мене винуватий погляд.

Зітхаю, і зажмурююсь, готуючись до першого удару. Ременем має бути дуже боляче. Головне, щоб пряжкою не попав.

— То що? Готова до покарання?

— Ні, — бурчу. — Та що б я не відповіла, воно все одно буде. Чи не так?

— Так, маленька пташка, буде. Але, якщо не пручатимешся. Обіцяю, три удари і все. Тільки, щоб запам’ятала.

— Без пряжки, — не можу стриматись, щоб не поторгуватись.

Гмикає.

— Без пряжки.

— І тільки три?

— Три? Тільки три? Чи знов вимагатимеш магічну клятву?

Спалахую, стискаю зуби до хрускоту, щоб не огризнутись.

— Ні. Я тобі вірю.

— Ось і чудово. Рахуй тоді. Вголос!

Ковтаю, набираю в легені повітря і готуюсь відчути перший удар ременем. Але в наступну мить широко розплющую від здивування очі. На сідниці прилітає удар. Але явно не від паска. Від долоні. Не болючий. Хоча принизливий.

— Не чую! — схиляється до мого вуха Кадір.Обпалює гарячим диханням щоку.

Сідниці горять, щоки горять, я вся горю від сорому.

— О-о-один… — ледь розтуляю рота й ковтаю повітря від наступного ляпаса. — Два, — поспішно оголошую. І на секунду здається, що онімілі сідниці ласкаво погладжують після удару. А потім доводиться видихнути: «Три!», бо прилітає черговий принизливий ляпас. Бодай в нього та долоня відсохла!

На очах виступають сльози образи. Сідниці горять, але це не страшно. Приниження, ось, що мене мучить.

Буквально скочуюсь з його колін, падаю на підлогу, але швидко спинаюсь на ноги. Розтираю долонями мокрі щоки, жалібно шмигаю носом. І ненавиджу, ненавиджу себе за ці сльози!

—  Алісо!

— Нічого не кажи, — сердито змахую останню сльозинку. — Я все зрозуміла!

— Дуже на це сподіваюсь, — підтискає губи. — А тепер роздягайся!

— Що?

Мої очі стають розміром з блюдця.

— Роздягайся й змивай з себе цю гидоту, — хмурить чорні брови. Очі пильно й несхвально пронизують поглядом мою нову зачіску і вбрання. — А головне, приведи до ладу волосся. Воно хоч стане знов нормальним?

Ображено соплю розпухлим від сліз носом і мстиво відповідаю.

— Не знаю, — єхидну посмішку приховати не вдається.

— Постарайся!

— Про волосся у договорі не було ні слова! — переможно задираю підборіддя. — Можу хоч в зелений його перефарбувати.

В чорних очах спалахує роздратування.

— А ну марш! — гаркає. — Чи тобі сподобалось бути на моїх колінах?