Розділ 8

Аліса

Прокидаюсь ривком. Наче випірнувши з глибокої непритомності. Розплющую очі й ще якусь хвилину здивовано дивлюсь на яскраві сонячні промені, що наче прозорі, сяйнисті леза пронизують кімнату.

Роззираюсь, розумію, що в каюті одна і рвучко сідаю. Голова відразу йде обертом. У скронях починає пульсувати кров. Роблю кілька глибоких вдихів та видихів, що перебороти нудоту, й уже обережніше починаю обдивлятись себе та навколишнє. З глибоким здивуванням помічаю, що на мені чоловіча сорочка, а мій традиційний костюм наложниці десь зник. Червонію, розуміючи, хто мене переодяг. І ще більше червонію, коли згадую події минулої ночі. Стає соромно за своє ниття. Чого вчепилась у Кадіра, наче дитина мала, не відпускала від себе, поки не заснула. Він точно подумав, що я якась божевільна. Або ще гірше, вішаюсь на нього, та бажаю зайняти законне місце тієї Лейли, яка ніяк не може пахнути фіалками.

Ніяковію. Обережно себе обнюхую. І як він почув той запах, особисто я не відчуваю від себе ніяких фіалкових ароматів.

Погляд мимоволі падає на руки. Порізана під час ритуалу вже як новенька, й сліду немає. Повільно, акуратно розмотую пов'язку на другій. Червона. Пульсує жаром, смикає, ниє. Хоча білого гною уже немає. Лише набряк.Може все уже йде на лад — думаю з надією.

Відкидаю ковдру, обережно спускаю ноги на підлогу. Треба вмитися хоча б. Сонце вже високо. Схоже я проспала пів дня. Живіт озивається утробним бурчання. І саме в цей момент погляд вихоплює тацю на столі та кілька тарілок накритих кришками. Отже, про мене таки потурбувались. Не забули.

Повільно підіймаюсь, шаркаючи кроком наближаюсь до столу й по черзі підіймаю кришки. Солодка каша, грінки, яєчня, і свіжі фрукти. Рука сама вихоплює скибочку соковитого яблука, та відправляє до рота. Кисло-солодкий смак тамує водночас спрагу та голод. Навіть очі прикриваю, насолоджуючись омріяним десертом. Фруктів в моєму раціоні не було уже давно і скільки раз в холодному сирому трюмі мені снились налиті сонцем, круглобокі яблука. Не помічаю, як з’їдаю його майже повністю. Зупиняюсь, коли тарілка майже порожня. Беру останню скибочку та повільно йду до вікна та вдивляюсь в безкрайні води Ренійського моря.

Сонце золотить спокійні води, виблискує, наче дорогоцінне каміння хитається на хвилях. А довкола ні душі. Так спокійно та тихо, наче й не нависла наді мною загроза. Завмираю, вбираючи в себе цю картину, запам'ятовую до найменших дрібниць свої емоції, враження, почуття. Коли я так умиротворено почувалась востаннє? Не пам’ятаю...

Кусаю яблуко, й знову втуплююсь у горизонт. Але за кілька хвилин його безтурботний спокій порушує дивна, темна точка. Вона коливається на хвилях, наче величезна муха у тарілці супу, і ніяк не зникає, викликаючи смутну тривогу.

Дожовую залишки яблука, не стримуюсь, облизую липкі від соку пальці. Й кидаюсь до скрині. Наче щось підганяє всередині, змушує швидше одягтись. Свої речі навіть не шукаю, намагаюсь знайти щось путнє в одязі Кадіра. Квапливо передивляюсь сорочки, камзоли і, найголовніше, штани — дуже сумніваюсь, що десь у Кадіра завалялось у кутку жіноче вбрання. Зрештою вибираю найменші. З широким шкіряним ременем. Натягую на ноги, підвертаю штанини. Заправляю сорочку. В ремені доводиться зробити додаткову дірку ножем, та хай уже вибачай Кадір, але опинитись перед іншими з голими сідницями — інакше штани просто не тримаються на моїх сухорлявих стегнах — не має ні найменшого бажання. В останню секунду знаходжу ще й капелюха, зв’язую волосся у хвіст та насуваю на голову убір. Й коли вже готова кинутись до рятівних дверей, несподівано лунають перші тривожні крики матросів. Та спокійний врівноважений голос Кадіра, яким він віддає чіткі накази.

Лише мить стою біля дверей. В той момент про магічний замок не згадую, і тільки коли стулка м’яко прочиняється, в голову приходить, що мене певно знову закрили. Подумки махаю на це рукою. Чомусь той корабель на горизонті не виходить з голови. Здається значно небезпечнішим за суворі погляди Кадіра через те, що знов ослухалась.

Зволікати не хочу, проте доводиться примусити себе заспокоїтись і не вибігти в паніці назовні, а спокійно вийти. Відразу ж знаходжу його. Мої очі, як зачакловані швидко оббігають палубу й вихоплюють знайомий образ.

Кадір виглядає неймовірно, ефектно, наче створений для корабля. Незвично гармонійно, ніби його невід'ємна частина. І я мимоволі милуюсь поставою, впевненими рухами, чіткими наказами. Проте довго насолоджуватись своєю непомітністю не вдається. Хоч і стою не на лінії його зору, а проте відразу мене відчуває, різко повертається  та грізно зводить смоляні брови.

— Аліса!

Серце завмирає в грудях, наче оповите кригою.

— Я побачила корабель, — лепечу, ніби це все виправдовує.

Знову шукаю на горизонті чорну "мушку". Вона стала більша, надто швидко більша. Рухається стрімкіше за нас.

— Все гаразд, я розберусь. А тобі треба бути в ліжку.

— Хто це? — не можу погляд відвести.

— Ми покидаємо води Ганійської Імперії. Це вартовий корабель, — пояснює, напружено стискаючи штурвал.

— "Атію" будуть спиняти? Проводити обшук?

Мовчить.

— Вони будуть мене шукати? — допитуюсь.

Страх, наче слизька зміє пробирається усередину, оповиває нутрощі до ознобу.

— Це не важливо! — відрізає роздратовано. І уже не мені, різко та беззаперечно, — Мартінсе. Відведи її в каюту й залишайся з нею!

Чіпкі пальці старшого помічника змикаються на плечі.

— Ходімо, Алісо.

Гнівно виблискую очима. Але Кадір непохитний. А корабель все ближче й ближче. І я відчуваю, що це не звичайний патруль. Вони дійсно шукають мене. Обнишпорять кожен куточок «Атії» і лише Всесвіту відомо, що зроблять коли знайдуть…

А Мартінс уже тягне до дверей. Опиратись йому не під силу. Покірно йду, з приречений відчуттям чую як зачиняються двері.

— Мртінсе, — повертаюсь. — А якщо буде битва?
— Що значить, якщо? — підіймає брови здоровань. По його вигляду не зрозуміло радий він цьому, чи занепокоєний. Щось підказує — він з ентузіазмом та захватом передчуває її.