Розділ 7

Кадір

Дивна дівчинка. Кумедна. Трохи нагадує Кассі, і водночас вона зовсім не Кас. Бо Кас, вона зважена, трохи холодна і сильна, наче крижинка. А Аліса — гнучка лозина. Виросла десь у степу, й сама не знає, як опинилась у пустельній пастці. Але щось таки є між ними спільне, проте не можу уловити що саме.

Аліса горить, горнеться до мене, шукає захисту. Тендітне тіло в тонкій сорочці просто пашить від жару. Це не рана, вірніше не лише вона, і не ритуал. Принаймні мій.

Заплющую очі, вивільняю вогонь. Я старався ніколи так його не використовувати, але відчуваю, вибору в мене немає. Відпускаю на волю силу.

Як завжди спочатку відчувається жар. Внутрішній вогонь спершу невпевнено, боязко випробовує межі. Як дика істота біля прочинених дверей клітки. Неспішно розпускає щупальця сили, відсмикує і знову повільно струменить уперед. Охоплює дівчину, невагомо пестить її, не торкаючись тіла, несміливо пробує проникнути, ніби стукає в зачинені двері, прохаючи впустити. І через кілька хвилин вона розкривається, так щиро, довірливо, наче ми одне ціле. І я без перешкод проникаю в її свідомість.

Зосереджуюсь до болю у скронях, щоб бачити лише те, що треба, й нічого зайвого. Спогади, видіння... все уривчасте сумбурне, сповнене гарячкового марення. Дивна кімната, не схожа на наші. Колісниці без коней, великі, червоні. Шоломи у воїнів, замість зброї гнучкі величезні труби, з яких струменіє вода… я ще ніколи не зустрічав подібного. Хіба у Кас... Коли навчився контролювати магію. Вона показала мені схожі колісниці, саме в такій вона загинула, рятуючи сім'ю. Але ж не може бути, щоб Аліса і Кас були землячками?

Ні, це нісенітниці... цілковиті нісенітниці, — переконую себе. Душа після потрапляння в Саратун довго не живе, божеволіє та згорає. Невже це саме це зараз і відбувається з Алісою...

На мить щира жалість смикає десь усередині, а спогади уже ведуть далі, закручують у божевільний вихор, і от тоді я бачу його. Того, кого вважав багато років тому своїм найвірнішим другом, хто був мені як другий батько, став невіддільною часткою життя. Хто знав мою таємницю, був таким, як я, був особливим. І вчив в мене жити з цим... Мого вчителя.

Викидає зі спогадів миттєво. Наче вода виштовхує з глибини. Задихаюсь, хапаю ротом повітря, наче справді тонув. Вогонь жевріє ледь чутно, стихає, ховається знову у клітку.

І всередині наче щось вивертається.

Відкидаюся на подушки. Повірити не можу. Учитель Ікрам… І він перейшов на сторону дядька. Після того, що сталось. Не міг учитель не знати про причетність дядька до смерті моєї сім’ї. Ну не міг, не повірю нізащо. І що за дивний ритуал вони проводили. Це явно чорна сторона магії... нашої магії, за яку сотні років винищували таких, як ми...

А далі тишу розриває пронизливий, сповнений страху та відчаю крик Аліси. Її тоненьке тіло здригається в судомах, вигинається наче дуга, моторошно, лячно.

Хапаю її в обійми притуляю, відчуваючи що вона вся горить. Горить, наче смолоскип. Навіть подих на моїй щоці відчувається пекучим, наче пара з гейзера.

— Тихо… тихо… Аліса… — шепочу, обережно гладжу по спину. Вона схлипує, вигинається востаннє й обм'якає, наче в одну мить всі життєві сили покинули змучене хворобою тіло.

Довгі вії здригаються, тремтять і нарешті підіймаються. Затуманений болем та видіннями погляд фокусується на мені.

— Ти вся гориш, — притуляю долоню до лоба, наче це й так не зрозуміло. Вона сонно моргає.

А я згадую, як хворів у дитинстві. Тоді моє тіло теж пожирала лихоманка. Ніхто не вірив, що прийду до тями. Окрім мами. Вона як левиця боролась за моє життя, торгувалась з Творцями. Іронія долі, тепер з нашого роду залишився лише я, той, якому пророкували не дожити до повноліття.

Холодна вода здається крижаною. Обережно обтираю палаюче тіло, Аліси. Вона ніяковіє, мружиться, закусує губу. Маленькі кулачки стискаються, зминаючи тонкі простирадла. Уявляю, як їй неприємно. Розповідаю усілякі нісенітниці, щоб відволікти, а у самого думки ширяють де інде. Знали б творці, яких зусиль мені вартує зараз не дивитися  на ніжне дівоче тіло у вогкій сорочці, яка обліпила кожен вигин, і стала прозорою наче скло.

Аліса в безпам'ятстві навіть не помічає цього. Проте я, мій звір усередині — вогонь, все бачить, і вирує, пульсує знову кидаючись на «клітку.» Стискаю зуби й говорю… говорю… говорю… аби тільки не налякати її й не переступити межу. І сам дивуюсь внутрішній реакції на це дівчисько. Навіть у підлітковому віці, коли не вмів керувати вогнем, коли він мене брав під контроль, не відчував подібного бажання. Настільки сильного, настільки нестримного, що лише один Творець знає, як його зупинити.

Вона облизує сухі губи, наче й не слухає, але все чує. Таки вдається пробитись крізь марення гарячки. Невпинно обтираю раз за разом і в якийсь момент розумію, що шкіра більше не палає. Проводжу легко, майже нечутно долонею, насолоджуючись відчуттям ніжного оксамиту.

— Тепер тебе треба переодягти  у свіже й сухе… — хрипко говорю, примушуючи відсмикнути руку.

Затуманений погляд зупиняється на мені. Рожевий язичок облизує сухі губи. І я ледь стримуюсь, щоб не припасти до них поцілунком. Сам на себе серджусь, різко встаю. Намагаюсь опинитись якомога далі. Картаю себе за ці дивні почуття, за те, що хочу її навіть таку змучену, таку хвору. Пояснити не можу, звідки так нестримна жага. Вона не стихає, навіть коли опиняюсь в іншому кутку каюти, біля скрині з одягом.

Жіночих речей в мене, звісно, немає. Але витягши першу-ліпшу сорочку, розумію, що таке вбрання теж згодиться. Алісі вона буде ледь не до колін. А спокусливі ніжки легко прикрити ковдрою. Але тепер потрібно її переодягти. Відчуваю, що за свою витримку цієї ночі мені сміливо можна буде присудити звання найвитривалішого відлюдника.

«Уяви, що вона твоя сестра… Рідна сестра…» — повторюю подумки. Але тіло розуміє, що ніяка вона мені не сестра. Хоча руки швидко й чітко виконують все, що від них вимагаю.