Розділ 6

Щось у його словах насторожує. Нахмурююсь, але привода відмовити не знаходжу. Те, що отримаю від клятви важить незрівнянно більше, ніж втрачаю. Я ж бо, не повна дурепа, розумію, якщо і згадаю, хто я й звідки, мені самій нізащо не дістатись додому. Навіть, при умові, що це виявиться сусідня країна.

Роблю кілька кроків уперед.

— Протягни руку! — наказує.

Витягує з-за пояса тьмяний кинджал. Срібне руків’я порізане дивними символами, потемніле від часу і подекуди відполіроване до крижаної гладкості. Але лезо блискуче, тонке, немов аркуш паперу. Й чисте, наче новеньке.

Серце сіпається від страху.

— Буде боляче, — допитливо заглядаю в темні очі.

А в них бачу щось нелюдське, демонічне. Від чого душа злякано тріпочеться.

— Буде, але не сильно, — не обманює. Й така щирість мимоволі викликає повагу. — Та швидко загоїться. Я вмію проводити обряд.

Ковтаю грудку в горлі й простягаю праву руку. Плями від чорнил знову примушують сором’язливо зашарітись. Ліву продовжую ховати. Й гадки не маю, яким чином, але вона теж вся замащена, навіть смужка тканини, що закриває рану.

— Можеш заплющити очі, якщо страшно, або відвернутись, — говорить наостанок. Щось схоже на турботу мелькає в демонських очах.

Хитаю головою. Якщо вже вв'язалась у це, хочу бачити все.

Знизує плечима й одним швидким рухом, розсікає свою долоню й відкладає кинджал на стіл. На лезі тонкою смужечкою збирається яскрава свіжа кров.

— Я, Одземін Серхат Шахін, відомий під ім’ям Кадір Саадат, клянусь відпусти Алісу на волю та допомогти їй знайти родину, якщо в цьому буде потреба. — несподівано шарпає мій комір оголяючи ключицю. Я відсахуюсь, але інша рука, обхоплює зап'ястя й легко утримує на місці.

Притуляє долоню до голеної шкіри, дивиться просто в очі незмигним поглядом. А губи шепочуть:

— Не вчиняти над нею насилля, ні фізичного, ні морального, не принижувати гідність і честь, якщо вона буде слухатись моїх наказів та облишить спроби утекти. Хай буде так. Моє слово, Кадіра Саадата, непорушне.

Відчуваю, як тонка цівка крові повзе по моїх грудях, ховається за коміром, скользить донизу. Лоскоче, наче залишає слід на мені, клеймо. Невидиме, але відчутне.

Кадір вириває долоню і повільно малює нижче ключиці кривавий символ, розмащуючи багряні потоки. Моє тіло прошивають тисячі голочок. Волосся на потилиці стає дибки. І я вся тремчу, наче в лихоманці, відчуваючи то жар, то холод. І погляду не можу відвести від палаючих червоним вогнем очей Кадіра. Наче він поглинає мене усю, мою душу та волю.

— Тепер твоя черга, — хрипко повідомляє. Повільно забирає долоню і мені раптово не вистачає її на моїх грудях. Наче забрали щось важливе, надзвичайно необхідне. І холод вкорінюється туди, де ще нещодавно панувало тепло.

Підносить мою долоню вище. Пальці на зап’ясті наче чудернацьки браслет, обпалюють до самої кістки.

— Готова?

Киваю.

Сріблясте лезо наче блискавка мелькає й легким рухом розтинає шкіру. Здригаюсь від болю, шумно втягую повітря крізь зуби. Боляче. Ще й як! Але витерплю.

Кадір шарпає свій комір. Бере мою руку, притуляє до своїх грудей. Я відчуваю гарячу шкіру і гулкі удари серці. Сильні, глибокі. Моє ж тріпоче, наче овечий хвостик.

— Я, Аліса… — затихаю. Я не знаю ні повного імені, ні прізвища. Я — Аліса, це все що маю. Але воно справжнє, не вигадане, відчуваю, і щиро сподіваюсь, що цього для клятви достатньо. — Клянусь більше не робити спроб утекти, в усьому слухатись ефенді Кадіра. Підкорятись його наказам, якщо від цього залежатиме моє життя та життя навколишніх, не ганьбити його та жити за правилами прийнятими в країні та будинку ефенді Кадіра в обмін на допомогу в пошуку рідних, захисту від злочинців з гарантією, що моєму ні фізичному, ні моральному здоров’ю не буде завдано шкоди самим ефенді Кадіром чи за його наказом.

Дивлюсь запитально в його обличчя. Він охоплює мою долоню і починає моїми пальцями виводити на своїх грудях невідомий мені візерунок. Я вся горю, тіло плавиться палає. Всередині вогняна лава. Чомусь клятва здається надзвичайно інтимною, особистою. Сумніваюсь, що моряки на кораблі саме таку давали Жаку.

— Ось і все, — відпускає мою руку. Але долоня все одно відчуває жар його тіла. В голі пересихає. Ковтаю — наче піском шкрябає.

Поправляє на собі сорочку, ховаючи дивний символ. Опускаю очі на свій. Кров підсохла, стала брунатною кірочкою й неприємно стягнула шкіру. Рука тягнеться, щоб помацати нерівні лінії. Але її різко перехоплюють.

— Не чіпай! Поки що...

Ошелешено і трохи злякано кліпаю очима.

— Символ повинен відкарбуватись.

Відпускає мою руку й сам поправляє на мені комір сорочки. Наче на маленькій дитині.

Несподівано відчуваю, наскільки стомлена, виснажена, вимучена. Ця клятва наче всі сили висмоктала. У голові паморочиться, всередині палахкотить незрозумілий жар. Очі несподівано починають боліти, наче довгий час дивилась на сонце.

— Я… можна мені прилягти? — нерішуче питаю. А сама вже ледь язиком ворочаю.

Кадір кілька хвилин буравить мене дивним поглядом.

— Так, звісно, — повільно відповідає.

Наче хмільна добираюсь до ліжка і прямо поверх покривала падаю й вирубаюсь. Таке відчуття, що свідомість просто вимикається лясканням пальців.

А посеред ночі прокидаюсь від нестерпного жару, що охоплює усе тіло від голови й до п’ят.

Навколо мене вогонь, він спалює ззовні, спалює зсередини, висушує подих.

— Аліса! — чую тихий шепіт. Прохолодна долоня торкається чола. Мимоволі лину до неї, облизую пересохлі губи.

— Шайтани б тебе побрали, Алісо, — проводить по щоці.

Повіки тріпочуть, ледь підіймаються. У очі ніби хтось піску насипав.

Світло спалахує миттєво. Зажмурююсь, стогну від болю.

— Покажи долоню! — знімає з мене ковдру.

Хапаюсь за неї, як утопаючий за соломинку. Тілом прокочується озноб. Зуби починають цокотіти.